Додаєш у кухлик цукру, розмішуєш коричневу рідину, подзенькуючи ложечкою у порцеляновій філіжанці.
Нічого цього не станеться. Не буде кращих днів, і гнів не зникне з нашого життя. Бо існує нездоланний відрив між нашими бажаннями і тим, що ми в дійсності можемо отримати. І навіть якщо вдасться якимось чином подолати прірву, що відділяє наші мрії від бажаних результатів, ми все одно гніватимемося: через нудьгу або через страх, що можемо втратити усе, чого досягли, що усе надбане розсіється у непередбачуваності, його вкраде чужинець, розвіє хвороба або забере смерть.
Гнів — невід’ємна частка нашого існування. То що, доведеться постійно тримати його на припоні? Інакше йому ради не дати? Хіба що вилити накопичену роздратованість у старомодних піснях на застільних посиденьках у компаніях рідних і друзів, тужливо сумуючи за давньою мрією стати великим співаком, на втілення якої забракло духу. Співати під караоке в кафе та барах, наповнених байдужими людьми, виставляти напоказ душу, рвучи струни розстроєної гітари, щоб наступного дня на роботі заявляти, що для тебе це — так, відпочинок, аби відновити свою внутрішню рівновагу. І повторюватимеш це слово знову і знову: «відпочинок». І знову відчуватимеш у горлі давкий клубок.
Або змішати власний гнів із гнівом інших — тих, що збираються на віртуальних майданах і реальних площах, гуртуючись у натовпи й агресивно налаштовані банди. Вони, як і у минулі віки, постійно вишукують собі ворогів, на яких можна було б виплеснути накопичену лють. Найближчих, найбеззахисніших. Оточити гуртом, ухопити в руки палиці, відчути у такий спосіб приємне збудження: щастя належності до стада, жагу насильства і влади, що перетворює на скажених псів.
Можна ще вилити той гнів на екран власного мобільного, на ще зовсім недавно таку дорогу тобі особу, на її зображення, на її життя, що вийшло з-під твого контролю. Перетворити його на ядучу отруту, здатну крапля по краплі просочитися в її існування. Або легковажно чи навмисно зрадити її наївну довіру: адже вона сама повелася необережно, надіславши тобі кілька інтимних відео чи фото. Виставити їх на загальний огляд, на групове зґвалтування, учасниками якого є тисячі пар очей у мережі — і всі твердо переконані, що вони невинні й непричетні, хоча насправді і є найлютішими катами.
Поки п’єш каву і поглядаєш у вікно, шибка починає легенько тремтіти. То підлітки, які переходять дорогу, горланять на всю вулицю, а зустрічна машина круто, з вищанням гальм звертає убік, щоб уникнути зіткнення, і водій роздратовано й довго тисне на клаксон. Згодом гамір віддаляється, але місто вже здається живішим, прокидається. Скільки їх таких у ньому — невиспаних, замучених тривогами, пригнічених журбою про нездійсненне і страхом втрати нажитого? Якби можна було перетворити оцю стримувану енергію гніву на світло, то усі вікна міста враз засяяли б сліпучими прожекторами, а вулиці залило б таким потоком, що місто нагадувало б величезний живий вулкан.
Як так виходить, що таке потужне і могутнє почуття зводиться до залізного нашийника, до нашого особистого знаряддя катування? Або до зброї, якою ми руйнуємо життя інших, радіючи завданим ранам, відчуваючи втіху тільки перед стражданнями слабших, над якими маємо владу?
Нас не полишає непевне відчуття тупого розтринькування, що гнів — не якась там погано перетравлена нами гірка пігулка, а швидше ображене божество. Що ж такого страшного ми йому вчинили, щоб воно тепер так глибоко затаїлося у нашій душі, як розлючена тварина? Що ми зробили з цією неймовірною енергією, що в нас накопичилася? Скільки разів ми приречено схиляли голову, ледве стримуючи приниження, відмахнувшись від внутрішнього почуття справедливості, аби тільки задовольнити власні апетити, пристрасть, вгамувати почуття невпевненості у собі?