У Євангелії, по суті, Ісус зцілює, судить і гнівається. Ніколи не скеровує лють на слабких, і це робить його таким принадливим персонажем, незважаючи на усі його вади. Каже: «Підстав другу щоку». Але не надто часто пропонує власну. Доходить до фізичної сутички з міняйлами у храмі, а ще його підозрюють у низці інших епізодів, що замовчуються в офіційних джерелах. Та коли аналізуватимеш його загальний образ, будеш неабияк вражений. Куди поділася релігія, за якою нас виховували? Як так сталося, що проповіді цього чоловіка перетворилися на терпляче очікування майбутнього воздаяння за страждання, десь у іншому світі, після смерті? Відмова від пхання носа у справи можновладців, скромність і відречення від гніву, освячення свят, очі долу, бурмотіння молитви під носа, волосяниця на тілі та умертвіння. А надто — безмежна, позбавлена критики поблажливість щодо будь-якої влади, офіційної та неофіційної, що постійно нам торочить: «Будьте смиренними, не судіть, чекайте на майбутнє воздаяння на небесах. Тобто довіртеся нам».
У цій книжці ми не намагатимемося прояснити, хто саме утнув таку неймовірну штуку: перетворив проповідь гнівного, нещадного до можновладців чоловіка на заклик до терпіння та підкорення.
Мене цікавить інше: до яких наслідків у нашому житті призвело вчення про те, що судити ближнього — це гріх, що удар треба щосили тримати, що гнів повинно викорінювати. Ніякого засудження, ніякого покарання, «прощати сімдесят разів по сім».
Минуло більше двох тисяч років від народження Ісуса, а гнів нікуди не подівся. Ми побоюємося судити через страх, що судитимуть нас, дозволили, щоб стояча вода з дна наших душ затопила нас по вуха, викликаючи злість. А послідовники такого динамічного, щирого та імпульсивного чоловіка, як Ісус із Назарета, захворіли на єхидство, втягнули голови в плечі і знай собі бурчать ледь чутно прокляття, а тим часом глибоко прихована злість з’їдає їх протягом усього життя.
Це тому, що осуд і злість трапляються на життєвому шляху значно частіше, аніж любов. Знаю багатьох людей, які не вміють любити, але мені ще не доводилося зустрічати таких, що нездатні відчувати гнів.
То що робити? Чи не краще було б звернутися в клубок, вискалити зуби, щоб не чіпали, терпіти несправедливість і брехню навколо, дбаючи лише про власні справи — дрібні, незначні, такі, що у нашій владі? Адже, по суті, можна було просто відповісти Понтію Пілату: «Божий син? Ні, вибачте, але тут ідеться про якесь велике непорозуміння».
Навіщо ризикувати й терпіти такі страшні муки, таку повільну і важку агонію, постати на загальний осуд у своїй неприкритій щирості, дозволити прибити себе цвяхами до хреста нашого бачення світу, наших уявлень, того нашого прихованого підґрунтя, з якого так чи так пробиваються пагони наших учинків і взагалі нашого життя?
Чи не краще — принаймні рекомендовано! — задовольнитися приземленим існуванням, схилити голову, уникати контрастів, намагатися перетворитися на непевну тінь, що не висловлює своєї думки, і відсовувати на безрік усі дії? Зрештою, царство небесне належить смиренним — тим, хто не судить ближнього свого, занадто захоплений приховуванням пенька, який протягом цілого життя заганяємо собі все глибше в око.
Але отак усе помирає.
Вщухають дискусії через страх, що твої думки не збігатимуться з думками співрозмовника. Вважається, що будь-яка аргументація має право на існування, що будь-яке переконання треба поважати, тобто не сперечатись і не перевіряти. Те, що для Сократа було ґрунтом для спільних пошуків істини, перетворилося на марнування часу для боягузів, що намагаються уникнути найменшого осуду. Кожен окопався у своєму кутку і нічого не хоче чути. Дискусія розуміється як відчайдушний захист того, що любиш, навіть коштом правильності та справедливості. А тому вже з першої хвилини розумієш марність будь-якої подальшої дискусії. «Однаково ні один із двох не змінить думки, то який сенс взагалі обговорювати?» Чи існує, врешті-решт, щось дратівливіше за нещиру посмішку, з якою нам заявляють, що будь-які переконання варто поважати, що будь-який ідіотський чи жорстокий учинок чи думка мають щось на зразок дипломатичної недоторканності, що заважає розуму опиратися їм, боротися з ними, викинути з голови весь той мотлох дурниць, що доводиться нерідко чути, і тим самим покращити світ навколо себе? З яких таких причин ми маємо поважати расизм і гомофобію, фашизм і маскулінізм чи всі оті брехливі твердження, якими вони живляться? Толерантне ставлення до певних деформацій нашої культури призводить до занедбаності культурного поля нашого суспільства. Нездатність логічно перевірити розумність власних переконань і визнати неправоту, якщо вони виявилися хибними, із часом трансформується у насильство та ненависть, неспроможність дати відсіч можновладцям, розібратись у справжніх причинах своєї бентеги.