Нездатність виділяти й аналізувати суперечності у чиїхось словах і необ’єктивність висловлювань; невміння правильно зчитувати факти, потрібні для вивчення певного феномена, ба навіть нерозуміння того, як і де їх здобувати та навіщо вони можуть згодитися. Така недолугість роботи мозку викликана придушенням гніву, його застоєм, нездатністю перетнути межі марної і безглуздої дискусії. Потрапивши під владу злоби, ми більше не спроможні пробити мембрани, якими окутані наші думки, встановити реальні зв’язки, щоб їх очистити, вирватися на волю та збагатитися ідеями інших, як під чистим, живим потоком води. Повторюємо самі собі, що ніхто не має права нас судити за наші ідеї, але разом із тим зобов’язані це робити, адже ідеї — це колективна цінність. Вони є джерелом для дій, впливають на життя інших, можуть призвести до геноциду.
Чи не химерно, що на таке убоге існування обрік нас такий хоробрий чоловік, як Ісус із Назарета, здатний терпіти тортури, аби не зректися власного бачення світу? Чи, може, вірус цього жаху перед сутичкою та суперечками ми успадкували від його останньої ночі в Гетсиманському саду, коли він стерпів удар мечем і потім подбав про спасіння тих, хто повів його на Голгофу. Можливо. Неймовірно, чим це обернеться у майбутньому і як позначиться на культурі суспільства! Той єдиний жест примирення із владою чоловіка, який хотів запалити світ, апостоли перетворили на вчення домогосподарок, побудоване на недомовках, недоговорених фразах, ухильних поглядах. Схоже на стародавні образи, побутову культуру церковного подвір’я, гідну хіба що роману Верґи[8], а страх осуду ще ніколи не був таким актуальним.
На початок нового тисячоліття знайдеться не надто багато речей, що лякали б так само, як справжня, повноцінна дискусія, адже сьогодні світ перетворився на здоровенну писану дошку на екрані наших комп’ютерів, безмежний двір, де можна обговорювати геть усе на світі. І саме зараз примара гніву наганяє на нас жах. Соціальні мережі нагадують будинок, просочений духами злості, у кожній розмові відчувається їхня присутність, як осіннє небо, затягнуте важкими чорними хмарами, і вже не спостерігається щонайменшої кліматичної зміни, такої, щоб небеса розверзнулися і линув потік численних і озлоблених образ. Під гнітом такого неба будь-яка людина з тверезим мисленням не матиме бажання перетворювати свої дні на нескінченну сварку і негайно перевтілюється у Дона Аббондіо[9].
Тримаємо удар.
Не судимо.
Стережемося виставляти на загальний осуд наше бачення світу, а щоб не підпасти під спокусу, виключаємо з переліку друзів тих, хто думає не так, як ми (і тут хто з нами не погодиться?), тому що зчитувати певні речі та не мати змоги відповісти — це неймовірно жорстока тортура. Світ ідей ще ніколи не був таким суворим; страх перед дискусією розділив води думок, утворив загати, підсилені правилами, що радять нам у друзі тільки осіб з нашими поглядами, пропонують належність до політичних спілок і передплату газет за нашим смаком, які врешті віддзеркалюють і тільки посилюють нашу впевненість у власних переконаннях.
Зараз ми живемо у світі без заперечень і суперечностей; не думаю, що коли-небудь в історії людства існував такий період: гнів став жандармом влади. Це теж своєрідна революція: у правителів завжди були зручніші стосунки з підлеглими; щоб відчувати гнів, треба судити. З усіх постулатів проповідника з Назарета «Не суди ближнього свого» довго був найулюбленішим у тих, хто при владі. Звісно, згодом його трансформували насамперед у «Не суди того, хто тобою командує». Як нам відомо, справжньою нагородою за це буде царство небесне. То навіщо метушитися тут, унизу?
У наш час соціальні мережі цілком розвінчали таке бачення. Тепер гнів — це чудовий пес-пастух: своїм гавкотом розділяє та зганяє докупи отару, наганяє на неї страх. І відтак уже не залишається нічого іншого, як зачинити ворота загорожі та розпочати стрижку вовни.
8
Джованні Верґа (1840—1922) — італійський письменник-реаліст, широко відомий романами, що описують життя на Сицилії. Вважається засновником веризму, основного напрямку італійської літератури середини XIX століття, для якого характерне використання натуралістичного підходу до опису дійсності.
9
Дон Аббондіо — один із головних героїв роману А. Мандзоні «Заручені», утілення нерішучого, боягузливого, несмілого чоловіка, що уникає будь-яких перешкод і конфліктів.