Ми більше не приділяємо уваги вихованню нашого гніву, наперед засуджуючи будь-який його прояв. Скільки разів казали самі собі, що, піддаючись впливу цього почуття, ми переходимо на бік того, хто помиляється? Таким чином ми спершу втратили здатність судити, а згодом хтось інший привласнив собі наше право на судження, наповнивши його власним змістом. Наш мозок, звиклий роками канючити, навіть не опирається. Зігнані у юрбу, ми топчемо всіх, хто насмілиться бодай на крок віддалитися від указаного хазяїном шляху. Від нашого власного розуміння не залишається нічого, окрім заспокійливої колискової з усталених понять і настільки заїжджених кліше, що вони втратили смак і колір, вихолостилися і повторюються як несвідомий рефлекс нашими політиками, батьками, роботодавцями, власником орендованої квартири — одне слово, усіма тими, у кого немає анінайменших причин для гніву, тому що навколишній світ і так створений ніби навмисне для них і вони катаються у ньому, як коти у маслі. Але ці усталені поняття мають неймовірну силу над нами: схили голову, проковтни образу, будь вищим за це (змирившись). Якщо сказати коротко: світ такий, а тому годі й рипатися.
Це гімн покори, придуманий тими, хто без крихти смирення привласнив гроші та владу, або ще простіше: знайшов їх у колисці безпосередньо у день свого народження. Але спробуйте змінити щось у стані речей того, кому належить (більшою чи меншою мірою — не має значення!) влада у світі. Відразу побачите, що таке божий гнів, тверда рука держави, синці від дубинок на тілі, виселені з домівок сім’ї, покинуті посеред вулиці, гоніння проституток в ім’я пристойності, а надто для окозамилювання, і в кожному такому насильницькому вчинку, сповненому рішучої люті, ви вже не почуєте давню мантру смиренних. Замість неї пролунає суворе «Хто оступився, мусить платити».
Скількох жінок протягом скількох століть навчали смиренності? Не злічити, навіть приблизно, усіх тих, кому втовкмачували, що їхній статі від природи належить бути терплячими і смиренними; що їхнє тіло — як губка, здатне всмоктувати біль: біль пологів, принижень, домашнього рабства, сексуального насильства. Скільком жінкам довелося чути, що пережите ними — дар, адже завдяки йому вони стали сильнішими? Сильними, як мули, якщо точніше. Кому, як не жінкам, знати, що таке лють того, хто вважає себе володарем родини, як ламає кістки, прикрашає їхнє тіло синцями та шрамами?
«Не судіть», — кажете ви? Ні закон Держави, ні вдачу чоловіка, ні впертість батьків, ні дурість учителів, ні жадібність начальника. Чудова заповідь, якщо поглянути на неї з правильного боку. І протягом багатьох років вона була улюбленою для певного прошарку суспільства. Під цим претекстом ми забули про гнів, про здатність аналізувати світ, щоб змінювати його, випростувати спину, коли хтось штовхає нас у потилицю донизу, аби встромити нашу голову в ярмо.
Замість гніву ми виробили в собі злість і образу. А це не те саме.
Охоплений злістю світ населений самотніми та сповненими відчаю істотами у постійному пошуку об’єкта для ненависті, месії для поклоніння. Тільки-но помічають вдалині несподіваний обрис хреста, силует диктатора, що махає рукою з балкона, їхні переповнені притлумленою злістю душі лопаються, як сечові міхури, і вся ота безмежна широчінь злої отрути хворих самотностей несподівано зливається в єдину ріку. Отоді вони відчайдушно люблять і так само відчайдушно ненавидять.
Месія повернувся; дуче знову попереду; поразка розвіялась як дим. Те, що раніше сором’язливо приховувалося, тепер може перетворитися на новий закон. Та найголовніше: їм здається, що ота страшна самотність, через яку вони страждали протягом цілого життя, — просто обман, що до цього вони жили з думками та явленнями, які тепер належать усім і які тепер Він перетворює на слова і загальне ухвалення: «Каже те, про що ми всі завжди думали». І так слово вождя перетворюється на світлу істину, в якій вперше втілюється те, що раніше вважалося непромовлюваним, на місце, де усім їм кортить жити. То буквально їхня вітчизна, де вони нарешті можуть згуртуватись і побудувати власне суспільство, зруйнувавши кайдани, якими злість обплела їхнє життя, опустити нарешті розвідного моста. На цій новій землі, у промовах вождя, у них немає недругів; ніхто й ніколи не скаже чогось такого, що відрізняється від загальної думки, а якщо і проріжеться якась дрібна нерівність, вони швиденько її згладять завдяки беззастережній вірі в Нього: його не так зрозуміли, його зрадили, він просто занадто розпалився або, щонайбільше, зазнав поразки через підступність ворогів. Чи навіть пожертвував собою заради нас усіх.