Живуть словами вождя, повторюють їх день і ніч, заливають фундамент, зводять поселення; тисячі пілігримів з усього світу поспішають долучитися до них, почуваючись громадянами цієї країни і погоджуючись із проповідуваними банальностями. Вони теж насолоджуються задоволенням бути нарешті часткою великого цілого. Починають любити себе, а любов — це найуразливіше, що може статися зі злопам’ятними, адже вони ніколи й нікого не любили так, як власні поразки. І тепер у них є з ким цим поділитися: з особами, які роками панькалися зі своїми кривими й косими діточками-невдачами, яких ті, як і вони самі, вигодовували власними образами. Хоча їх об’єднує спільне почуття образи, любов розхитує фундамент їхньої єдності, і далекий берег нової батьківщини ризикує зникнути в тумані. Ґрунт, на якому вони побудували своє суспільство, розкришується. Якщо слово вождя — це можливість боротися із самотністю, якщо інший світ — це той довгоочікуваний край, громадянами якого вони хочуть почуватися по праву (і стати нарешті в ньому героями, а не відсунутими убік маргіналами), то тут вони — більшість, народ, з яким усім доводиться рахуватися, якого оті жалюгідні інтелектуали в кабінетах повинні боятися, який, приклавши трішки терпіння, може привласнити собі і другу вітчизну — цього разу справжню! — щоб вона нарешті відповідала словам і лозунгам, що вони повторюють щодня у своєму справжньому житті. І якщо ота Земля Обітована, що існує у їхніх думках, має існувати насправді, то її кордони мають бути проведені чітко і ясно. А оскільки ця вітчизна — це вітчизна слів, то слова треба розділяти. Тож їм доводиться проводити чітку лінію між обраними й язичниками, інакше як розпізнавати своїх? Яким чином відрізняти громадян своєї нової нації, якщо нація включає всіх без розбору? Адже це призведе до повернення самотності та маргінальності, зникне любов, дружба — усе те, що вони створили на плодючому підґрунті слів свого вождя.
Звісно, що треба когось виключити. І це має бути хтось із тих, хто, навіть змінивши думку, не зможе долучитися до їхньої вітчизни слів. Вони не хочуть ніяких змін, покаянь чи прийняття віри, адже якщо всі приймуть їхню, то не буде кого ненавидіти і це знову призведе до втрати їхньої ідентичності. Щоб провести чітку лінію розмежування між собою і ворогами, найпростіше характеризувати останніх за їхніми фізичними прикметами, що не змінюються так просто, як ідеї та переконання, а тому можна уникнути ризику, що вони якимось чином порушать межі нової Землі Обітованої. Отож насамперед викиньмо чорношкірих, голубих із їхніми хворобами, повій (тобто усіх тих жінок, що не відмовилися від власної сексуальності), інвалідів і калік з їхніми вадами, тих, хто спить на тротуарі, як брудний лантух, в оточенні собак. Тобто всіх тих, хто не може змінитися. Кількість вибраних має бути обмеженою, щоб їх можна було порахувати, чітко окреслити власну ідентичність. Ні за яких умов не можна, щоб язичники прийняли нову віру, бо якщо втратити об’єкти для ненависті, то кого тоді любити? І тільки коли геть усе буде чітко визначено, отоді-то можна буде перенести оту створену нематеріальну вітчизну, оте царство, побудоване на словах вождя, у межі старого реального світу. Отоді доведеться якось укласти Небесний Єрусалим у межі земного.
3. Одержимість контролем
Розказане Робертою змусило мене замислитися. Коли наш гнів нездужає, основним симптомом незалежно від причини є манія.
Манія, що хтось може якимось чином нашкодити тому, що ми любимо. Кутаємо дітлахів шарфами, перш ніж повести їх на пляж, там обмащуємо захисними кремами з голови до ніг. У той час, як вони захоплено поглядають у бік моря і тупочуть ногами по піску від нетерплячки, утримуємо їх у своїх обіймах через страх, що вислизнуть з-під нашого захисту, перш ніж ми спорядили їх надійним захистом від негативного впливу довкілля. Ніби справді існує якась упевненість у цілковитій безпеці, ніби є межа нашій потребі любити їх: після крему настане черга вказівок, як правильно надіти нарукавники для плавання, нескінченна низка попереджень і врешті наказ не віддалятися від берега більш ніж на десять метрів. І доводиться бідолашним бовтатися у каламуті, де вода — ще не море, розігріта тілами інших, їхньою сечею, рештками частинок засобів для засмаги, волосин і слини. Але насправді нас цікавить лише одне: там вони будуть під нашим одержимим наглядом.
Може здатися, що гнів тут ні до чого, але насправді це не так. Шарфи для нас — спосіб знищити, зупинити отой ненависний вітер, його холодний дотик до теплих шийок наших діточок. Біле кремове покриття — єдина зброя, яку ми можемо протиставити палючому сонцю — джерелу ультрафіолетових променів, що хоче зашкодити шкірі нашого синочка і може викликати рак. Рятувальний круг — продовження наших цупких пальців, що вхопилися за його передпліччя, щоб оті бридкі, холодні, далекі хвилі не поглинули його вразливе тільце, щоб риби не пошкодили своїми укусами пухлі щічки, виявивши білизну його кісток.