Наш страх несвідомий, а тому ми відчуваємо не гнів, а тільки нав’язливу думку. Але якщо море насправді поглине нашу дитину, отоді в душі здійметься прихована за нею лють, ми ненавидітимемо хвилі, глибину, що проковтнула її тіло, а потім кидає його туди-сюди на поверхні долілиць із широко розкинутими в боки руками. І це був би здоровий гнів, виправдана людська реакція на безглузду несправедливість, на незбагненну жорстокість долі чи на нестерпну байдужість хаосу. Це була б нескінченна лють Ахава на Білого кита[10], повна відсутність бодай якоїсь логіки у його поведінці. Так само почнемо борознити моря у відчайдушній спробі богохульної розплати.
Наша манія до любові живиться злістю та безмежною ненавистю до усього, що загрожує нашим рідним. Тоді чому ми не переживаємо цього почуття у ту мить, коли солоні хвилі поглинають дитя іммігранта? Любов віддалила нас від інших людей. Болісна любов, зосереджена лише на своїх, складена з кремів, тіні парасольок, нарукавників для плавання та окликів, зробила нас негуманними. Ще легше виявити симптоми манії в любові до вождя та пов’язаної з нею озлобленості. Протягом багатьох років тривога проклала борозни у нашому мозку, зміцнила синапси, визначивши поведінку й особисту культуру, і все це ми називаємо «баченням світу», дійсністю. «Так улаштований світ», — примовляємо, і електричний розряд пробігає прокладеними шляхами, зміцнюючи їх знову і змушуючи нас почуватися на боці справедливості. Можливо, ми заслуговували на більше. Звісно, ми нічим не гірші за інших. Навіть кращі, адже поводилися щиро. Ота клята звичка не приховувати своїх думок, не тримати язика за зубами, чудова, яскраво виражена здатність до прозорості. От вона нас і погубила, зашкодивши нашому успіху; усе через нашу неспроможність іти по чиїхось головах, і тепер інші топчуться на нашій. Оці борозни звивин мозку збирають електричний імпульс, як лаву вулкану, і несуть його далі, нижче в долину, — ту саму долину, тепер завалену бридким чорним лавовим камінням, — ні сосен, ні трави на тій вигорілій, спаленій нашою бентегою землі. У цій долині немає нічого, окрім озлобленості, а озлобленість здатна призвести тільки до поразки. А тому діла у нас не йдуть на лад. Отримуємо самі поразки. Ніколи — з нашої вини, але завжди однаково.
Якщо змусити себе поглянути за межі такого звичного бачення світу, можна розгледіти дійсність. Насправді причина у нашій посередності, хронічній нездатності поставити під сумнів себе і свої переконання, у жовчі та ненависті, з якими кривиться наш рот (а ми подумки вважали це щирістю!), а надто — у смороді нашого прогнилого й одержимого гніву.
Якщо моє припущення правильне і ми живемо в епоху дегенерації гніву, то одержимість присутня у нашій буденності значно більшою мірою, аніж у попередні історичні періоди. Я переконаний, що так воно і є, і прикладів цієї хвороби можна знайти безліч. Якщо нав’язливу думку, викликану любов’ю та образою, важко назвати ознакою нашого часу, то одержимість контролем, поза сумнівом, притаманна саме йому. Як і безліч інших характеристик людської натури, вона існувала й раніше — а як інакше? Будь-яка наша риса, особиста чи колективна, вже спостерігалася мільярди разів. Але у певні історичні періоди якась ознака чи риса переважає над іншими, виходить на передній план із загального тла і заповнює собою весь вільний простір.
За наших часів гнів нездужає з різних причин, але основний чинник його дегенерації — контроль, і цьому мається певне пояснення. Воно поряд із вами, чи в одній із вами кімнаті, якщо не на вас, десь у кишені чи коло самого серця.
Тут мені варто зробити невеличкий відступ і навести згадку про моє дитинство. Не думаю, що нові технології погіршують світ. Я зовсім не належу до кола тих, хто вважає, буцімто до винаходу колеса жилося краще, хоча треба визнати, що технічний прогрес у руках глобального ринку завдав страшної шкоди планеті та її мешканцям. Але саме в цьому полягає сутність проблеми: те, до чого призводить жадібне бажання володіти технологічними новинками, коли ті перетворюються на товари. А жадібність — значно давніша за колесо. Якраз тоді, коли я був малим, з’явилася одна революційна технічна штука: персональні комп’ютери. А з їхньою появою розпочався розвиток абсолютно нової форми мистецтва: відеоігри. Чимало років мого дитинства та юності проминули в іграх за комп’ютером, сподіваюся, що й у майбутньому я матиму таку втіху. Але так само безліч років я обурювався тими, хто від самого початку ставився до відеоігор як до форми соціальної дегенерації. Якщо згадати, то кілька століть тому основним звинувачуваним була друкована книга, за що Дон-Кіхот отримав прізвисько безумця, а Мадам Боварі — ярлик аморальної жінки. І я завжди сам собі обіцяв, що, коли виросту, нізащо не припускатимуся такої самої помилки.
10
Алюзія на роман «Мобі Дік, або Білий кит» Германа Мелвілла та його головного героя капітана Ахава.