Сподіваюся, що підґрунтям мого ставлення не є нездатність пристосуватися до життя у сучасному світі, коли стверджую, що причиною нашої одержимості контролем є мобільний телефон і, зокрема, — доступ до основних соціальних мереж за його допомогою.
Ті, хто критикує відеоігри, приписує їм здатність послаблювати відчуття реальності у підлітків. Такі критики стверджують, що саме відеоігри переконують гравців, що немає нічого страшного у тому, щоб, приміром, переїхати когось автівкою, адже до цього вони півдня просиділи за ігровою консоллю у віртуальному світі, де вчинили таке десятки разів і не зазнали ніякого покарання. Приблизно такого висновку в іронічній формі доходить Сервантес, коли описує безумство Дон-Кіхота: той так багато годин і днів провів у вигаданому світі лицарів, що переконав себе, ніби він є одним із них у дійсності. Якщо міркувати об’єктивно, не можна звинувачувати у насильстві та жорстокості всі ігри, адже вони різні за напрямком і формою. Це те саме, що, погортавши нашвидкуруч кілька сторінок дешевого бульварного роману, стверджувати, ніби всі книжки на світі — нудно-солодка писанина.
На відміну від відеоігор, книжок і телебачення, смартфон не є засобом для поширення культури. Не є літературним джерелом, не надає перспектив для творчого підходу до його змісту. Я не маю на увазі тих, хто користується смартфоном для читання електронних книжок чи гортання газет і журналів на сайтах. Ідеться про осіб, для яких основна його функція — доступ до чатів і соціальних мереж. У цьому сенсі смартфон пропонує щось абсолютно нове: створює ілюзію належності до певної соціальної групи. Це справді дуже небезпечний феномен, адже його вплив прямо протилежний функціям інших носіїв інформації. Останні віддаляють суб’єкт від навколишнього світу, допомагають переробити інформацію та виробити власне бачення життя. А смартфон викидає нас із нашого внутрішнього світу, змушуючи постійно і невідривно «бути присутніми».
Постійна присутність поряд з іншими, під їхнім візуальним контролем, хочеш чи ні, але напохваті про всяк випадок. Погляньмо, які наслідки може мати цей механізм, якщо застосувати його, скажімо, до такого примітивного і негативного почуття, як ревність. Якщо мені кортить знати, де зараз перебуває моя кохана особа чи що вона робить, досить пошукати її у своєму смартфоні. І немає потреби в якійсь безпосередньо на неї спрямованій дії, як-от телефонний дзвінок. Достатньо скористуватися чатом, щоб нетерпляче очікувати на характерний сигнал, що вказує на отримання повідомлення. А тих сигналів-попискувань надходить десятки і всі — від когось іншого. Отже, перевіримо, коли вона востаннє заходила до WhatsApp, порівняємо з часом користування у месенджері, і стає зрозуміло, що телефон у неї під рукою.
Але не пише.
То який сенс від того мого контролю?! Від отієї німої близькості, яку плаский екран на моєму столі утворив між усіма нами? Хочу дізнатися більше. Намагаюся підібратися до неї ближче, до її буття у цю мить, копирсаючись у тому чорному дзеркалі, вдираючись у її особистий простір. Відкриваю профіль у фейсбуці, проглядаю світлини, виставлені увечері, відшукую її серед десятків кадрів друзів і знайомих. Ось вона танцює. Весела і щаслива, і без мене.
Як оце зараз: прокинулася, в онлайні, сидіть собі за обідом чи лежить на дивані і чатиться — і гадати не треба!
Але не зі мною. Не відчуває потреби. Тоді з ким?
Хто їй потрібен, якщо не я? Який це, в дідька, контроль, якщо він зводить мене до безпомічного екрана, безтілесного привиду, що ширяє над її життям?
Так, нехай я; але скільки інших? Скільки пар очей слідкують за її статусом у фейсбуці чи проглядають фото, аби переконатись у моїй відсутності, щоб спробувати написати, поцікавитися, змістити рівновагу?
Ставлю «вподобайку» під одним з її фото, щоб знала, що я бачив, що цікавлюся нею та її профілем. Саме зараз; я в онлайні і ти — теж. Подивимося, яке виправдання знайдеш тепер?