Скільки інших? Скільки інших натиснули на «лайк» під її зображенням? Десятки. Відкидаю подруг, зосереджуюся на чоловіках. Відкриваю профілі та запитую себе, чи вони відповідають її смакам. Проглядаю «вподобайки» під іншими зображеннями і знаходжу п’ять чи шість повторень. Отже, п’ять чи шість залицяльників. Відкриваю їхні профілі та шукаю кадри разом із нею; знаходжу два. Два чоловіки, у крові й плоті, з якими вона зустрічалася.
Цікаво, вони теж в онлайні? То це вона з ними там чатиться зараз? Відбирають у неї час, що мав бути моїм.
Надсилаю запит на дружбу обом; клюють, і один наразі в онлайні.
Від’єднується. І через мить вона теж в онлайні. Останні сумніви розвіялися.
Клянуся: у дійсності я ніколи так не чинив, але неважко це собі уявити. Зізнаюся, що мені часом дуже кортіло зробити це, і впевнений, що і з читачами таке траплялося. Нестримна спокуса мати поруч будь-кого — буквально під рукою, навіть у кишені, на столику в кафе, коли п’єш першу філіжанку вранішньої кави, на роботі при комп’ютері, у кінотеатрі, у цілковитій темряві, коли зал несподівано освічується екранами смартфонів, які їхні власники похапцем вимикають. Під час читання, коли Швед[11] Філіпа Рота питає сам себе подумки, чи оте дівчисько перед ним — справді його донька, виникає, як сверблячка, нагальне бажання відчути когось поряд. Хапаємося за смартфон, перевіряємо повідомлення, копирсаємось у тому нескінченному безмежному морі, що приховує кіберпростір, що Вільям Ґібсон[12] описав у своїх перших творах як уявне, а тепер воно — справжній світ по другий бік екрана, здатний об’єднати нас усіх, затиснути у вузесеньких рамках, накопичити мільйони фотографій з нашого життя одну поверх іншої, виставити їх на загальних огляд, багатьох чи просто кого завгодно.
Будь-який наш колективний учинок — вечірка у дискотеці, концерт, політична демонстрація, святкування Нового року, день народження, будь-яка подорож — хочемо ми того чи ні — відображаються і зберігаються на екранах сотень незнайомців, кількох знайомих і небагатьох справжніх друзів. Скільки з нас дбають про те, аби попросити не поширювати особисту інформацію? У наші дні практично не існує зображень, які б не мали копій у кіберпросторі. Якщо вони не у доступі, якщо не розповідають про наше життя численній публіці, що сидить перед екранами, то ніби і не існують зовсім. З іншого боку: а кого просити про таке непоширення? Фотографують скрізь — під час громадських заходів, екскурсій, на вечірках і днях народження, а відтак викладають фото, не питаючи дозволу. То навіщо псувати людям святковий настрій? Ми навіть не намагаємося, радо розповідаючи про себе іншим у соціальних мережах. Тим самим віддаємо себе під їхній контроль. Несвідомо? Хтозна.
Але так легко втратити розум. І багато хто справді втрачає.
Коли те, що вважали контролем і близькістю, виявляється ілюзією і химерним чином деформується у відстань, неможливість насправді відчути поряд із собою дорогу людину, хіба що задовольнятися її чатом і стрічкою новин у фейсбуці, тоді розчарування переростає у гнів.
Нічого нового у цьому немає. Досить звернутися до міфів Давньої Греції, з їхніми охопленими пристрастю до німф богами, перечитати про кохання Сванна до Одетти чи Марселя до Альбертини[13] або проаналізувати наративний сюжет роману Золя «Жерміналь», таких прикладів чимало у творах Віталіано Бранкаті[14]. Власне, не смартфон виробив у нас одержимість контролем, утім до того, як його було підключено до соціальних платформ, нікому не спадало на думку, що можна тримати когось у себе в кишені. До того завжди були години, дні, тижні, під час яких зв’язок з певною особою переривався. Безсонні ночі, сповнені думками, де вона зараз, вранішні прогулянки містом у сподіванні на нібито раптову зустріч, вечірні посиденьки з друзями у певному барі чи ресторані, куди могла зазирнути вона (чи він!), — то все в минулому. Тоді відстань була очевидною, беззаперечною. Можна було докладати зусиль, аби її скоротити, але не можна було вдавати, що її не існує. А смартфон поводиться як джини у східних казках: обіцяє нам цілодобовий нагляд, всезнання, здатність утручатися у життя бажаної особи без будь-яких перешкод, а замість цього перетворює нас на привидів, безтілесних істот, нездатних взаємодіяти з реальністю, ув’язнених у мережі даних, яка є нашим соціальним життям, здатних торкнутися коханої людини лише на сотнях фотографій, але насправді не бути поруч з нею.
Гнів занедужує на контроль. Якщо наше суспільство обіцяє нам постійну присутність, переконує у праві втручатися у будь-яку мить і під будь-яким приводом у дійсність інших — коханої, друга, колеги, незнайомця — чи то простим повідомленням, чи підгляданням до його/її особистої сторінки, що завжди у вільному доступі, день і ніч відкрита для наших зацікавлених поглядів, доставлена практично нам додому, щоб робити з нею все, що заманеться, з відблисками чужого життя, яке плине десь там, по той бік екрана, то відсутність негайної відповіді видається неприйнятною кровною образою. У голові вибудовується цілий кодекс спілкування, що ґрунтується на швидкості відповіді на повідомлення, на кількості (та розмаїтті) використаних смайликів і навіть використанні крапок наприкінці речення. Це одна з найцікавіших тем «Великого Лебовські» — фільму, який дозволив братам Коенам придумати такого чудового героя, як Волтер, кращий друг Джеффрі Лебовські. Цей прибічник маніакального порядку, базіка, любитель зброї має всі явні ознаки обсесивно-компульсивного розладу, неспроможність жити без шкаралупи власних маній, гонористість і непохитну переконаність у тому, що ніхто краще за нього не знає правил гри. Будь-якої гри: від боулінгу до стратегії поведінки у разі викрадення людини. Волтер прийняв іудаїзм, хоча і не єврей від народження: він прийняв віру під впливом дружини-єврейки, а після розлучення вирішив, що немає сенсу знову щось змінювати. Навернення — справа серйозна, до неї не можна ставитися легковажно, а він із тих, хто ставиться серйозно навіть до дворового змагання з боулінгу.
12
Вільям Ґібсон (нар. 1948) — канадський письменник-фантаст, есеїст та публіцист американського походження. Вважається засновником стилю кіберпанк. Саме йому належить авторство поняття «кіберпростір» — реальності, створеної комп’ютером; він вперше в літературі описав віртуальну реальність. Ранні твори Ґібсона — це футуристичні розповіді про проникнення кібернетики в життя людей і про вплив кіберпростору на людство.