А тепер помножте зазначене вище; помножте на всі ті численні одержимі прояви любові, що буяють пишним цвітом у наші дні. Подумайте про те, скільки енергії марнується на слідкування за профілем у твіттері відомого футболіста, співака чи звичайного інфлюенсера соціальних мереж. Скільки людей цікавиться їхньою пересічною буденністю: які черевики взув, яку воду купив, які різдвяні прикраси вибрав, які пігулки від проносу прийняв. Подумайте про неймовірну кількість товарів, що вимагають нашої любові. Згадайте про тих бідолашних, що стоять цілу ніч у тисячних чергах, аби зранку першими купити нову модель смартфону. І задумайтеся над тим, що це — прадавня матриця мафій-«родин» і одержимого, маніакального захисту честі.
Усе це, усе переплетіння любові та ідеалізації, цілковитого розчинення в іншому, ця гігантська манія всемогутності, що розростається у наші дні, — це як іскра, як хлібна закваска ненависті та антагонізмів, які роз’їдають наше суспільство. Отруйніших плодів нашої любові не існує; ні одна природна стихія не в змозі так деформувати наше бачення світу та справедливості, роздмухуючи наш гнів і перетворюючи його на інструмент придушення.
Коли любите, не забувайте бути справедливими.
Особливо якщо схиляєтесь перед авторитетами, не забувайте час від часу запитувати себе, чи у ваших почуттях немає відтінку одержимості — ознаки того, що ваш гнів деформований і от-от вибухне, скерований на найслабших, якщо не сповзаєте у трясовину злоби. Чим ще можна бути одержимим більше ніж злобою? Нездатна відкрито виступити проти об’єкта власної ненависті, вона обмежує і лиже п’яти сильнішим за вас протягом цілого життя. Якщо викликаний любов’ю гнів — це раптовий вибух від яскравої іскри, то гнів, спричинений злобою, більш нагадує нескінченне ниття чи нервове трясіння головою тих, хто заблукав у ментальному лабіринті.
Оте ниття відбувається і в соціальних мережах, відбивається від стінок наших персональних алгоритмів як підтверджувальна луна. І в цьому випадку мобільний телефон — це химерний чарівний об’єкт: досить взяти його до рук, щоб відчути за собою право читати десятки і десятки постів, що повторюють нашу мантру, спрощують її, перетворюючи на недоторканне, безкінечне, заспокійливе бекання. Через його екран у нас виникає ілюзія, що ми контролюємо геть усе, що є в реальному житті, слідкуємо за ворогами. Отже, нагадуємо вояків у окопах, що пильно спостерігають за противником. Адже він завжди там і завжди той самий, у нього завжди одне обличчя і діє він однаково. Здається, ніхто не помічає такої чіткої режисури, і не усвідомлює: те, у що ми так напружено вдивляємося, — то ретельно намальоване тло сцени з гротескними фігурами, куліси народного театру.
Задовольняємося контролем. Хоча це й контроль над шеренгою маріонеток. А яка різниця?
Як можуть інші не розуміти очевидності наших доказів? Навіть глупство має свої межі; хто їм платить за викривлення дійсності? Щоразу, коли життя поставить під сумнів наші переконання, досить поводити пальцем по екрану смартфону, щоб відродити самоповагу, повернутися до лав «свого народу». Це найдієвіший засіб, краще за транквілізатори, щось на кшталт сучасного стимулятора. Якби Філіпові Діку[15] довелося відвідати сучасний світ, дізнатися про його неймовірну здатність породжувати параної та манії, хтозна, які бестселери він би написав.
Я завжди вважав чи принаймні неодноразово переконував себе в тому, що дійсність можна звести до небагатьох основоположень. Можливо, до одного-єдиного. Гадаю, те, що нам здається яскравим проявом причин і наслідків, той світ, що нас бентежить і лякає, по суті, є не чим іншим, як заплутаним клубком ниток, розплутавши який, заручившись певною долею терпіння та розважливості, можна дотягтися до одного вузла. Або принаймні до дуже обмеженого набору причин, які потім розпадаються на частинки, від чого складається враження їхнього розмаїття. Варто замислитися, чи не нагадує це певним чином дарвінівську теорію еволюції? Сотні видів; кому спаде на думку пов’язувати хатнього кота з власним коханцем? Чи консьєржа у вестибюлі власного будинку з плямистою гієною, яку бачив у документальному фільмі, перш ніж заснути увечері? Однак, якщо Дарвін мав рацію, проаналізувавши численні ланки поколінь, безкінечну кількість смертей і народжень істот, що віками заселяють Землю, усі види повинні походити від малесенької первинної клітини, чогось на кшталт первинного бульйону. Це і становить основу всього живого.
15
Філіп Дік (1928—1982) — американський письменник, філософ, есеїст, переважна більшість робіт якого належить до жанру наукової фантастики. У своїх творах Дік досліджував питання соціології, політики і метафізики. У його романах ідеться про монополістичні корпорації, авторитарні уряди й альтернативні світи.