Але річ у тім, що, можливо, воно б того не вартувало. І коли я оце зараз пишу, згадуючи загиблих хлопців, відчуваю, що написав дещо майже на межі святотатства: не вартувало врятувати їхнє життя? Якби Санто й Андреа не займалися боротьбою, не катали дівчат на мотоциклі, не мали енергії та завзятості у заняттях спортом протягом багатьох років, то вони, можливо, і не жили б зовсім. То були б інші особи, задушені страхом, отруєні гнівом, — значно гіршим за той, що тепер дасть змогу їхньому кращому другові посісти їхнє місце у національній збірній і стати чемпіоном.
В основі нашого намагання контролювати світ лежить страх смерті: фізичної смерті, смерті кохання, смерті наших прагнень. Гнів, який ми намагаємося приручити за допомогою нашого тривожного контролю, викликаний жахливою підозрою, що усе, чим ми намагаємося жити і що намагаємося створити, не має анінайменшого сенсу.
Ось та першопричина, той вірусний штам, що призводить до виродження нашої люті: наш страх помилитися, втратити контроль, не зуміти змиритися з поразками, побачити, як зникає кохана нами особа під зливою смайликів одного звичайного вечора, коли ніщо не передвіщало біди.
Перед усіма цими труднощами шкіримо зуби, сліпнемо, розмахуємо кулаками на всі боки.
Смерть не можна перемогти, я знаю. Але це недостатнє виправдання, можна боротися зі страхом, що нас охоплює, заважити йому ввібрати увесь наш гнів сповна, пригнічуючи наше почуття справедливості.
Та, здається, знайдуться й ті, хто переконані, що існує спосіб взагалі уникнути цієї проблеми.
Навколо нас існує чимало людей, які вважають, що можуть перемогти смерть. На цю думку наштовхують різні теологічні напрями багатьох епох і культур. Це не означає, що вони обов’язково долучаються до певної віри; є й такі, хто взагалі вірять у ніщо (відверто кажучи, така віра не менш ірраціональна за проповідуване вірування у безкінечність). Але багато хто не здається і протягом усього життя із піною на вустах доводить неуникність кінця. Такі поборники вибудовують неймовірно складні, зазвичай сповнені суперечностей схеми, які описують досвід людського існування, що не завершується смертю.
Ми живемо у такі химерні десятиліття, коли після періоду панування матеріалізму, наукового раціоналізму та наступних криз релігійних моделей (принаймні на Заході) можна наштовхнутися на книжку, де описуються наслідки великої демонстрації під офісом Google, основним лозунгом якої був «Google, будь ласка, виріши проблему смерті».
Амінь.
Моїм улюбленим науково-фантастичним романом досі залишається твір Роберта А. Гайнлайна «Достатньо часу для кохання». Головний герой, що згадується і в інших творах цього письменника, — Лазарус Лонґ, неймовірно практичний чоловік (як, утім, усі американці), з абсолютно вільним від будь-яких упереджень мисленням щодо сексуальної моралі, вродженою якістю висловлюватися афоризмами, а ще — по суті, безсмертний. У придуманому Гайнлайном світі процеси омолодження досягли такої досконалості, що ніхто (якщо не брати до уваги насильницьку смерть) не може померти проти власної волі: доживають до старості, потім ідуть до лікарні і виходять звідти знову двадцятирічними.
Жага до життя? Смуток старості? Відповідь Гайнлайна аж ніяк не банальна: коли тіло молодшає, то повертається й бажання подорожувати, кохатися, ризикувати. Тобто жити на повні груди.
Але щоб не втрапити під колеса машини чи під ніж убивці і таким чином дожити до наступного візиту до лікарні, треба запастися неабиякими обережністю та хитрістю. У цьому мистецтві виживання Лазарусові Лонґу немає рівних, тому він — найстаріший представник людської раси у Всесвіті.
Уперше я прочитав «Достатньо часу для кохання» ще підлітком і мушу зазначити, що більша частина мого ставлення до життя ґрунтується на цьому романі. Але я ніколи не вірив по-справжньому у можливість жити в епоху, коли людям спаде на думку побудувати придуманий світ Лазаруса.
У 2014 році компанія Google заснувала «Calico», основна мета якої — подовжити людське життя до невизначеного терміну. Тож демонстранти під офісом компанії не так протестували, як закликали мультинаціональну корпорацію поспішати, по суті, просили її звільнити їх від найбільшого й найнезворотнішого зла. Вони належали до трансгуманістів — спілки, що чимось дуже нагадує релігійну секту. Та їхні погляди мало чим відрізняються від причин, що змушують найбагатших капіталістів нашого часу інвестувати мільярди доларів у розвиток штучного інтелекту та подовження життя.