Особам, які почали панувати над світом у доволі молодому віці (Ларрі Пейдж та Сергій Брін заснували Google у 1998 році, коли обом виповнилося двадцять п’ять), думка про смерть, напевно, здається неприємною перешкодою, якої, утім, можна-таки якось уникнути, доклавши певних зусиль. У них є для цього кошти, час, вони вже бачили, як легко захопити цілий світ. То чого це їм вірити у неминучість кінця?
Уже багато років ті, хто має гроші та владу, заповідають після смерті заморозити їхнє тіло і зберігати його у таємних, прихованих від людства сховищах під охороною, з автономним постачанням енергії від окремих генераторів, що здатні забезпечувати сталі умови зберігання у разі природних катаклізмів. Дон Делілло[16] присвятив кріогенезові роман «Зеро К», в якому практично немає нічого фантастичного. Ті, в кого бракує коштів, наказують покласти до криги лише голову, сподіваючись, що у майбутньому дані, що зберігатимуться в мозку, зможуть скачати і перенести на новий носій. Уявімо собі: цілі бункери, напхані замороженими головами.
Читаючи Філіпа Діка та Вільяма Ґібсона, я дійшов висновку, що людський мозок — це, імовірно, певна конфігурація даних, і як кожну систему даних її можна перенести з мозку людини на інші носії, зберегти у мережі, на жорсткому диску, завантажити в устаткування рóбота або розсіяти в універсальній свідомості, що невідривна від матерії, а тому — завжди і повсюди. Можливо, вона ще й всемогутня.
Мене бентежить низка теоретичних сумнівів щодо цього питання, які, щоправда, не мають відношення до теми цієї книжки, вони чомусь не спадають на думку розумнішим (або фаховішим) умам нашої епохи. Насамперед ніяких сумнівів немає у капіталістів третього тисячоліття: буквально всі з нетерпінням чекають або побоюються появи того, що прийнято називати Технологічною Сингулярністю, тобто гіпотетичного вибухоподібного зростання швидкості науково-технічного прогресу, що призведе до створення автономного штучного інтелекту і машин, здатних до самовідтворення. Незалежно від того, можливо це чи ні, бажаємо ми цього чи побоюємося, але хіба це не є найочевиднішим симптомом нашої одержимості контролем? Трансгуманізм має кілька відгалужень: біохакери, яким набридло чекати на прихід Сингулярності; чоловіки й жінки, які вживлюють собі мікрочіпи та інші нерідко примітивні пристрої, ризикуючи життям заради того, щоб відчути подушечками пальців магнітні поля, що нас оточують, або відчувати, в якому напрямку знаходиться північ. Ідеться про хаотичну і досить передчасну спробу інтеграції інформаційних носіїв до біологічного устаткування, щоб збільшити якщо не тривалість нашого життя, то принаймні наші спроможності.
Мені важко збагнути справжню різницю між підшкірним пристроєм, що починає вібрувати, тільки-но відчує напрямок на північ, і натільним смарт-годинником, що виконує ту саму функцію, не загрожуючи смертю від зараження крові. Ідеться про одержиме бажання запроторити нові технології, хоча б на кілька міліметрів, собі під шкіру, про одержимість перетворитися на компас, а не просто користуватися ним. Але трансгуманістами можна вважати й інженерів-інформатиків, значно лукавіших (та з кращим фінансуванням), що понад силу кидають виклик часові, намагаючись створити ефективну модель людського мозку, щоб перенести власний на якийсь зовнішній (і вічний) носій до своєї смерті. Вони досягли значного прогресу, а чом би і ні? Мають гроші, розум і відповідні технології.
Але якщо поглянути глибше: що відрізняє їхню систему світогляду від попередніх, створених людством протягом віків, аби нехтувати кінцем? Чим відрізняється прихід Сингулярності від старої обіцянки Христа про настання Царства Небесного, воскресіння та решту? Основоположна різниця полягає у тому, що ми більше не віримо у надприродну силу месії чи принаймні віримо не настільки, наскільки переконані у здатності науки здійснити наші власні прогнози.
З іншого боку, чи бачив хтось коли-небудь, щоб збулися якісь релігійні пророцтва? Зате протягом цілого життя ми переконалися у реальності передбачувальної сили наукових методів. Звісно, часом і вони виявляються хибними, але у більшості випадків — неймовірно ефективні. Скільки фантастичних романів застаріли з їхніми фантазіями протягом останніх десятиліть?
Трансгуманізм зухвало насувається на територію релігії. Навіть більше: якщо відкинемо наше сучасне упередження щодо нераціональності релігійних обрядів (той, хто їх придумав, справді вірив у існування невидимих енергій, що здатні пояснити і скерувати наше життя. А ми хіба чинимо не так само, висуваючи гіпотези щодо чорних дір?), якщо погодимося з думкою, що наука — це своєрідна магія, що більше не є езотеричною, а такою, що може бути поясненою, перевіреною дослідом, а радше здатною бути спростованою (як вважав Поппер[17]), то між обрядом причастя та міфом завантаження даних в інтернет не залишиться анінайменшої різниці. Крім факту, що останній справді працює.
16
Дон Делілло (нар. 1936) — відомий сучасний американський письменник-постмодерніст, сценарист, драматург. Актуальність тем, які розглянуто в його творах (ядерна війна, сучасне мистецтво, цифрове століття, глобальний тероризм тощо), викликали зацікавленість і схвалення як читачів, так і критики. Його белетристика відзначається провокативністю, особливо в плані протесту проти системи, свавілля влади держави та корпорацій.
17
Карл Раймунд Поппер (1902—1994) — британсько-австрійський філософ, логік, соціолог. Засновник школи критичного раціоналізму, в основі якої лежить спроба конструктивного теоретичного подолання логічного позитивізму. Запропонував принцип фальсифікаціонізації (принципової спростовності будь-якого твердження) на противагу принципу верифікації. Стверджував органічну єдність теоретичного й емпіричного рівнів організації знання, а також гіпотетичний характер і схильність до помилок (принцип фалібілізму) будь-якої науки. За Поппером, історія наукового пізнання — це історія сміливих припущень та їхніх спростувань.