Багато хто відмовляється від усього цього: анахорети, стовпники, стоїки і тисячі безхатченків, які живуть на холоді у наших містах, намагаючись не дратувати чергову владу; на поховання їхніх захололих тіл у міському бюджеті коштів не передбачається.
Єдине, без чого людина не в змозі обійтися, — відчуття речей, адже для цього їй би довелося думати про ніщо. А про це думати неможливо.
Багато хто взагалі не бачить зв’язку між сигналами, які посилає світ, але не втрачає через це відчуття світу. Якщо ви запитаєте їх, у чому сіль кожної частинки довкілля, їхня відповідь так чи так полягатиме в одному: першопричина всього — хаос. Але й хаос — це щось; наприклад, протилежність порядку. Той, хто вірить у хаос світу, готовий до хрестових походів не менше, ніж той, хто переконаний, що слово віще було проказано з вогняного куща старому євреєві під час походу в гори[21]. Спробуйте поговорити з таким про провидіння і побачите, як заіскряться гнівом його репліки. Такі саме роздратування і зневагу виявить і той, хто вірить у священне слово, якщо ви скажете йому, що не присутня граматика в існуванні.
Коли сенс життя сповнений суперечностей, коли доля виводить нас убік від накресленого шляху, отоді нас охоплює гнів.
Гнів Божий, що змітає все навколо, перетворює невірних на соляні стовпи, затонулі у хвилях Потопу тіла, пересічних людей, приречених на страждання, біль і муки. Усі ми — в руках Божих, тому що ніхто з нас неспроможний думати про ніщо. Сенс життя — це основа нашої логіки; поки живемо, ми наповнюємо його своїми рисами, прилаштовуємося до нього, як кіт до кошика, вишукуємо у кожній події свого життя певне підтвердження власним переконанням, якусь сторінку загальної оповіді.
Не варто недооцінювати здатність світу затягувати нас до мережі прихованих знаків і особливих значень. Не думаю, що можна відшукати спосіб існування, який був би здатен розвіяти наші сумніви й умовності за допомогою слова. Будь-яка подія має певне значення; наш розум неспроможний сприймати її, не приписавши їй якогось особливого значення. Усе має вкладатись у канву загальної історії: жести нашого тіла, розташування міста навколо, холодні світанки і вечори, круглобокий місяць на зоряному небі, несподівана тиша у кімнаті чи веселий гомін дружнього гурту, довга послідовність кінематографічних образів, що створює наш візуальний досвід, з її уривками та несвідомим монтажем, де ми виступаємо режисерами; ідеали нашої душі, наші тілесні відчуття: несподіваний біль у боці, від якого псується настрій із самого ранку, несвідоме тьохкання у серці при виді певної особи, раптова втома, що охоплює наприкінці змарнованого дня.
Це не залежить від образу нашого життя; відчуття речей — це повітря, в якому ми рухаємося протягом свого існування, і не треба сходити на Голгофу, щоб перетворитися на символ чи набути особливих значень. А тому дуже важливо пам’ятати урок однолітка Ісуса Христа — теж єврея, його земляка, він також був оточений учнями-послідовниками, яким кортіло якнайшвидше перетворити його на сенс власного існування. Найнеймовірнішою рисою цього назарянина на ім’я Браян Коен[22] була його абсолютна, цілковита нормальність: якщо про Христа казали, що він «син Божий», то Браян був пересічним чоловіком. Нічим іншим. Хотів кохатися, напиватися, іти своїм життєвим шляхом, не висуваючи жодних особливих претензій до будь-кого. Однак геть усе, що він робив, перетворювалося на особливу пригоду. Про нього «Монті Пайтон» зняли фільм і показали, як чиєсь цілком банальне життя може прямувати відповідно до параболи найвідомішого назарянина: він вступить до лав революційної організації «Народний фронт Іудеї» тільки для того, щоб позалицятися до найпривабливішої дівчини; йому доведеться вдавати із себе пророка і переповідати натовпу слова, які він нібито чув із вуст самого Христа, бо то була єдина можливість вирватися з лап римлян, які його розшукували; як і Христа, його приведуть до Понтія Пілата і, так само як і Христа, розпинатимуть на хресті.
І все це відбувається без якогось особливого наміру. Хіба з нами трапляється не так само? Скільки якихось особливих значень приписуємо ми життєвим історіям тих, хто нас оточує? Скільки туристів нас фотографували без нашого дозволу під час туристичних відвідин Соборної площі (обличчя набурмосене, швидка хода) і тим самим перетворювали на мимовільних героїв їхніх особистих згадок? Скільки осіб інтерпретували так чи інак наш несвідомий жест чи вчинок або нездатність упізнати чиєсь обличчя? Скільки народу продивлялося наш профіль, щоб дізнатися про нас більше і вирішити, чи треба надсилати нам особисте повідомлення?
21
Алюзія на Неопалиму Купину: у Книзі Вихід — палаючий кущ, що не згоряє, в якому Бог з’явився Мойсеєві.
22
Йдеться про комедійну стрічку «Життя Браяна за Монті Пайтон» (Monty Python’s Life of Brian), також відому як «Житіє Браяна» 1979 року, створену учасниками комік-групи «Монті Пайтон» (Велика Британія). У 2020 році фільм посідав 214-ту позицію у переліку 250 найкращих фільмів за версією IMDb.