От хто справді заслуговував на покарання, так це Сізіф, можливо — справжній батько Улісса, який успадкував від нього впертість, але, на жаль, не підступність. Аби розповісти про всі невдачі засновника Коринфа, навіть цілого дня не вистачить, і особливою оригінальністю цей перелік не відзначається: звичайно, ґвалтування, обман, непослух і неприхована злоба, якою він керується протягом цілого життя, тобто усі ті вади, що дозволяються лише мешканцям найвищих рівнів святої гори.
Коли Зевсові нарешті вдається схопити його, Сізіф опиняється біля підніжжя гори з нестримним бажанням котити здоровенний камінь на самісіньку вершину. Це все, що він має зробити, і потім буде вільним. Але тільки-но камінь опиняється нагорі, щоразу раптом виривається з його рук і скочується донизу.
Форм, в яких виражається гнів грецьких богів, — сила-силенна, і всі вони сповнені глибокого значення: яскраво нагадують перелік тортур, на які Данте обрік своїх ворогів у «Пеклі». А от за межами «Божественної комедії» монотеїсти засуджують таку гнітючу і нечітко означену лють, далеку від болючої поетичності язичників і флорентійського поета. Руйнівні міфи, перероблені першими християнами, нічим не нагадують приклади описання людських інстинктів, хоч би якими жахливими вони були, а слугують тільки для того, щоб покарати невірних, підкорити їх, знищити. По суті, вони є творінням охоплених злобою людей, змушених у затінку проживати своє нудне життя.
Якщо хтось із цього приводу запитає мою матір, яку компанію можуть скласти ангели, чи добрі з них друзі, чи можна довіряти їм під час покупки уживаної автівки, у неї б не було анінайменших сумнівів: десятки андрогенних образів, якими вона прикрасила свою домівку, — вони всі чудові персони. Одягаються у білосніжне, волосся вільно розпущене й ретельно підстрижене, ще й золотаві кучерики, а основним їхнім заняттям здається вічне споглядання неба з усмішкою задоволеного коханця на вустах, а в деяких випадках — задумливо торкатися підборіддя. Деякі з них зображені у якомусь химерному небесному стрибку, коли їхні крила роздуває вітер. Жоден з них не здається аж надто загрозливим, і моя мати ладна поручитися за будь-яку надприродну істоту з пір’ям і білими шатами, що та не приховує хвоста з рогами. Вона не одна така, це прояв її передбачливості як представниці вікової народної культури. Саме такий вигляд у її уяві має божий вісник, що навертає наше життя до добра і захищає нас від небезпек. Щось на кшталт нашого особистого асистента, призначеного нам від самого народження небесною канцелярією і доволі ретельного у виконанні свого обов’язку. Вім Вендерс[26], якщо пам’ять мені не зраджує, теж вважав приблизно так само.
Та якщо говорити відверто, то можу згадати принаймні дві статуетки ангелів, які мали б насторожити мою матір. Ті ангели одягнені в такі вишукані лати, що не можна не побачити химерну ексцентричність стилю. Те ж саме можна сказати й про того, хто одягає маскувальну куртку на суботню вечірку: здається, що у нього зовсім немає смаку, але ніхто не повірить, що він здатний ховати пістолет під пахвою. Та найважливіше те, що цей ангел сурмить у сурму. Оскільки я ніколи не читав Апокаліпсис від Івана[27] до написання цієї книжки, то теж роками вважав, що янголя із сурмою, якого ми вішаємо на різдвяну ялинку, дує у свій інструмент, щоб посіяти над моєю родиною щастя і достаток. Звісно, не вірив, але гадав, що значення приблизно таке.
26
Вім Вендерс (Ернст Вільгельм (Вім) Вендерс, нар. 1945) — німецький кінорежисер, фотограф, сценарист і продюсер, лауреат численних нагород і премій. З 1996 року — президент Європейської кіноакадемії. Тут алюзія на його фільм «Небо над Берліном», одну з найвідоміших його робіт, відзначену на Канському кінофестивалі в номінації «Найкращий режисер».
27
Апокаліпсис (грец. «відкриття», «одкровення»), або Об’явлення Івана Богослова, — остання книга Нового Заповіту й одна із найдавніших пам’яток християнської літератури.