Виявляється, немає нічого жахливішого за ангела із сурмою.
Я знав, що остання частина Біблії не відрізняється оптимізмом. Хай там як, та оскільки я народився і виріс у Західній Європі, то мав певне уявлення про вершників, що несуть біду, про печатки, які краще залишити на місці, а прочитавши «Втрачений рай» Мільтона, знав, що ангели, по суті, — це приватне військо Ісуса Христа, яке постійно проводить виснажливі військові маневри, готуючись до війни, що теоретично ніколи б не повинна вибухнути. Але ніщо з вищезазначеного не підготувало мене до насильства й жорстокості, якими просякнуті слова євангеліста, до відчайдушного, одержимого страху перед розплатою, що відчувається у кожному рядку. Якщо колись було написано книжку, в якій ідеться про лють, виплекану знедоленими, озлобленими, приниженими, тими, хто долає життєвий шлях, поринувши у себе, заточеним у стінах власного гніву, якщо комусь вдалося яскраво описати образи смерті та ненависті, що плекають в душі ці особи, то це, поза сумнівом, — Іван Євангеліст.
Це він обливається гіркими сльозами, тому що не знаходить того, хто гідний відкрити печатки, якими стримується гнів господній від знищення світу. І це знову-таки він відчуває полегшення при виді люті Всевишнього, розлитої у сім келихів для учти, що готується: «пишного божого бенкету», на якому основними стравами буде плоть невірних. Багаті чи бідні, могутні чи нікчемні — єдиною різницею, як на мене, буде час приготування. Звісно, за умови, що бог не полінується куховарити.
Якщо Іван — справді послідовник Христа, то його злість легко зрозуміти. Можливо, ідеться просто про почуття провини через те, що не врятував Учителя від смерті та приниження. Хай там як, але він був християнином, який жив у 90-х роках після Різдва Христова, бачив, як мучили й убивали його друзів, був змушений проповідувати свою віру нишком, у темних катакомбах, переповнених людьми. Він опускав очі долу, вимушено всміхався, схиляв голову протягом цілого життя. А тому легко зрозуміти його острах перед божим бенкетом.
Коли зривається п’ята печатка, лунає голос мучеників, які вимагають розплати, нарікають на чекання, а їм у суто бюрократичному стилі радять набратися ще трохи терпіння, «аж поки доповнять число їхні співслуги, і брати їхні, що будуть побиті, як і вони»[28]. Уявляю раптову тишу, що зависає у залі очікування. Як і ту, що спостерігається після розкриття сьомої печатки: несподівана тиша, від якої небо оніміло приблизно на півгодини (Іван саме так і пише, ні на хвилину менше).
І тут з’являються ангели у латах і з сурмами, і наміри їхні не передвіщують нічого доброго, жодної веселої мелодії від них годі й чекати. Від кожного звуку їхніх інструментів на землю падає град, вогонь у перемішку з кров’ю, розпалені метеорити, здоровенні зірки, що отруюють моря, затемнення, дивна сарана з людською головою, жіночим волоссям і левовими зубами, ціле багатомільйонне військо, здатне знищити третину людства, і купа інших катаклізмів — болючих, кривавих, божевільних.
Саме про це повідомляла перед кожним Різдвом підвішена над нашим святковим родинним столом фігурка ангела.
Якщо ми спробуємо зазирнути в голову Брейвіка, то навряд чи побачимо там щось інше: Іван Євангеліст з його одержимими видіннями, наслідками поразки та злості, у морі чорної крові, розтерзані тіла, війська, що створені для геноциду, страшна сарана-убивця; бог, якому кортить приректи на муки все живе, щоб відродити новий Єрусалим на Землі з блискучого, як золото, скла, позбавлений геть усіх невірних, — місто, де житимуть лише 144 тисячі євреїв, які заслуговують на порятунок. Отже, там усе під контролем, немає сумнівів і незгоди, непотрібно робити хірургічні втручання, щоб стати досконалими арійцями. Можливо, Андерс вибрав би менше співгромадян задля свого очищеного світу і так само, як і Іван, увічнив би власне ім’я на усипаних дорогоцінним камінням мурах.
Апокаліпсис норвезького апостола викладено у мемуарах на 1518 сторінок, де він намагається описати своє ксенофобське бачення життя: пише, що твердо переконаний в ісламській навалі на Європу, лається на старину Маркса і заявляє про себе як про сіоніста. Вважає себе воїном християнства, чимось на кшталт тамплієра у розпалі чергового хрестового походу, і, напевно, почувався б як вдома у лавах ангелів, готових до знищення більшої частини людства. Назва у його маніфесту досить химерна: «2083-й. Європейська декларація про незалежність». І написав його Андерс так само, як і жив: дуже посередньо. Понад половину він списав з інших джерел, добру частку, здається, скопійовано в Унабомбера[29].
29
Теодор Джон (Тед) Качинський (нар. 1942, Чикаго), також відомий як Унабомбер (Unabomber, сполучення слів «університет» і «бомбардувальник») — американський математик, анархіст, соціальний критик, примітивіст і неолуддит, організатор і виконавець акції надсилання бомб поштою у США, яка тривала майже 20 років і призвела до загибелі трьох і поранення 23 людей. В 1995 році був заарештований і відтак засуджений до довічного ув’язнення у США.