Але це зовсім не означає, що треба застосувати якісь шаманські ритуали, аби притишити чи якось виплеснути назовні накопичений гнів; це не зло, яке треба за будь-яку ціну викорінити з душі. Це наша найкраща нагода стати гідними людьми, здатними перебудувати світ, щоб у ньому стало менше несправедливості і щоб ті, хто при владі, остерігалися покарання. І якщо ми віримо у це, то чому дивуємося власним безсонним ночам?
Якби наш гнів не занедужав, то був би храмом у серці нашої душі і нашого суспільства, — місцем, куди входиш із пошаною, сповненим світла. Був би агорою[1] для неупереджених зустрічей із ближніми, прихистком для тих, хто ховається від насильства. Був би основою нашої моралі, гарантом права понад законом, загатою для стримування наших найнижчих інстинктів: нікчемності/дріб’язковості, боягузтва та егоїзму.
Щоразу, коли наш світ замикається на собі, поглинаючи нашу людяність і перетворюючи довкілля, в якому живемо, на безмежний табір для утримання найневинніших, згадаймо ГУЛАГ, згадаймо етнічні чистки з їхніми масовими похованнями у драматичні епохи на тілі історії, згадаймо кістки та шматки одягу тих, хто згорів у фашистських топках, згадаймо біженців, які тонуть у Середземному морі майже у нас перед очима. Адже саме нестримний гнів змусив наших пращурів вибратися з печер, де вони ховалися; саме обурені письменники, не маючи змоги замовчувати страхіття геноциду, розповіли правду про нього; саме гірські партизани, втомлені миритися з потуранням насильству, усі громадяни, які відмовилися прийняти членство однієї-єдиної партії, переховували беззахисних, пішли на смерть, але не схилили голови.
І цю могутню силу ми перетворили на балабух жовчі, на роздратування у бік водія сусідньої автівки, на ображену гординю. Якщо ми справді хочемо позбавитися ковтуна у горлі, який відчуваємо щоранку, треба подбати про наш гнів, скерувати його на те, щоб покращити середовище, де живемо: суспільне й особисте. Ідеться не про вільний вибір, а про моральний обов’язок, тому що це почуття ніколи не має особистого характеру. Навіть коли переживається у свідомості одного індивідуума, негативно впливає на його оточення, деформуючи їхні стосунки або погіршуючи життя.
На подальших сторінках спробуємо проаналізувати, що відбувається у нашій свідомості, і збагнути, у чому вада. Зазирнемо у найпотаємніші куточки мозку, щоб звільнити від кайданів прекрасну істоту, яку колись давно зачинили у темному лабіринті свідомості, вважаючи її лютою звірюкою. Ми повинні очистити наш гнів від пошкоджених частин, від бридкого наросту, що на ньому утворився. Тяжкий труд, що, можливо, приречений на невдачу.
Але хіба це так важливо? Все ж краще, аніж животіти, ковтаючи образи, на руїнах нашої цивілізації.
1. Кохання — це боротьба
Світові байдуже до кохання.
Навіть гірше: у більшості випадків кохання може викликати хіба що роздратування; ми бачимо, як легковажно ставляться до нього щодня. Таких прикладів навколо — безліч: у газетах, на телебаченні, у численних надокучливих постах соціальних мереж. Ідеться про заяложені кліше, лицемірні освідчення, нещирі клятви у вічній любові, що вивітрюються через мить після сказаного. Люблять геть усе: тварин, жінку чи чоловіка свого життя, футбольну команду, їжу, книжки, музику, пару черевиків, власну гральну консоль (приставку). І кожному предметові своєї любові ми палко клянемося у вірності, прикладаючи руку до серця і розчулено підводячись, гаряче демонструємо щирість своїх почуттів. Та правду кажучи, оті палкість і розчуленість викликають певну підозру, бо така поведінка нагадує дії тих, хто горланить у темряві, щоб не чути порожнечі навколо.
Ви обурені: я вибрав цю книжку, щоб почитати про гнів, а ви мені про що? Але присягаюся, що не збирався вас обдурити. Інколи для найвдалішого описання головного героя доводиться передусім описувати його протилежність. Так краще зрозумієш героя і притаманні йому якості. Описуємо злого, щоб пояснити доброго. А в кого вистачить сміливості заперечувати, що злим у цій історії є кохання?
Ми щосили намагаємося наповнити наше життя цим почуттям, тому що будь-яке інше вважаємо негідним. Чуттєвість — соромітницька, смуток — пригнічує, ненависть — антисоціальна. А тому твердо переконані: перебільшувати можна лише з коханням. Насправді мало кому вдалося б терпіти постійний надлишок чогось іншого.
Трапляється у житті кохати по-справжньому. І часом ми перебираємо міру з цим почуттям у кращі роки юності. Занадто палка любов з її надмірно різким чи нудотно-солодким смаком втомлює об’єкт нашого кохання, і ми недовірливо спостерігаємо, як він віддаляється, спокусившись на байдуже ставлення когось іншого. І хіба не байдужість викликає особливий потяг і тим підживлює його? Закохуємось у тих, хто до нас байдужий, наділяючи їх надуманими чеснотами. А причина — гра розпаленої уяви розуму, принадженого особою, якої не існує. Часом нам вдається завоювати об’єкт своїх фантазій, ухопити здобич і потім роками повільно її перетравлювати, відкриваючи для себе невідомі її риси, аж поки не спотворимо її, у сподіванні відшукати в ній усе, що самі собі нафантазували. Закінчується тим, що починаємо її зневажати. І запитуємо себе: куди поділася та особа, яку ми так кохали? Звісно, куди: її ніколи не існувало.
1
Агора (давньогр. місце зборів, площа) — базарна площа й місце для народних зборів у давньогрецьких містах, осередок суспільного життя. — Тут і далі прим. перекл.