Мабуть, немає особливої користі у тому, щоб продовжувати перелік прикладів того, як така химерна особа, як Брейвік, може впливати на наш світ, скільки зла може наробити — викликати спалах расистських хрестових походів, убивств заради власного деформованого бачення дійсності.
Адам і Алі намагалися якнайкраще наслідувати свого Христа, так само як святі приносили себе в жертву, щоб бути гідними діянь Ісуса. Вони приносять у жертву нечисленні роки свого життя, укладені в дії, з яких їм не визволитися, у масові вбивства, що завершуються самогубством, на яке їхній месія ніколи не розраховував.
Легко поглядати зверхньо на життя цих убивць; їхня поведінка така безглузда, рухаються вони площиною часу як сліпі хробаки, залишаючи по собі брудний слід.
«2083», маски на очах, розмова з балкону, «Ті, що готуються до Судного дня», 25 відсотків, приховане вторгнення, лихоманковий погляд, річниця подій на Утеї — усе це так безглуздо, цілком поза нормою, так легко піддається осуду.
І все це обов’язково треба піддавати осуду, тут немає жодних сумнівів.
Але не треба вважати, що незграбна (і летальна!) безглуздість цих осіб не піддається нашому розумінню. Доводиться стримуватися, щоб не підпасти під спокусу і не вважати їх чудовиськами. Вони здаються нам інопланетянами, дії яких жодним чином нас не обходять і від наслідків яких нам, пересічним людям, не доведеться страждати.
Не варто втішати себе думкою, що між норвезьким терористом і нашим сином пролягає непоборна прогалина, щось на кшталт порожнього місця у градації людських типів, які заселяють нашу планету. Напевно, батьки Сонболі теж так думали. А насправді вільних місць у світі немає, усі речі розташовані поряд, пов’язані з нами та з рештою стосунками, які, можливо, непомітні, але заразом — нерозривні.
Прибічники маніфесту «2083» — вони з наших. Чоловіки, сповнені енергії та почуття справедливості, з відчайдушною потребою збагнути сенс речей. Вони загубилися в лабіринті прихованих значень, вони взяли не ту книжку з полиці у Вавилонській бібліотеці, а прочитавши її, не зуміли противитися тому порядкові, який вона утворила в їхньому світі.
Ми точно впевнені в тому, що тримаємо в руках потрібну книжку?
Якщо єдино можливою теорією нам видається засудження таких терористів, як Брейвік, то доведеться нам ще раз уважно ознайомитися зі вченням Поппера, про якого йшлося вище. Чи не охоплені ми власною фальсифікаціонізацією нашої моделі світу? Провівши безліч років у своєму кошику, чи не втратили бажання спробувати інші, незважаючи на зимовий холод, ризик не знайти зворотну дорогу і опинитися на невідомій площі? Ми, домашні коти, так обледащіли, що не хочемо нічого, окрім миски з кормом, яку нам подають щоранку о дев’ятій.
Утім це не надто й важливо, чи не так?
Отой невпинний труд душі, страх перед розумінням світу, його прихованих значень — вони були, але давно, можливо, ще в юності. Але тепер ми збагнули, що життя — це лишень пошук тепленького місця, де було б зручно й затишно. А решта нічого не важить, поки ніхто нас не потурбує. Ми так довго носилися із нашою особистою релігією, що зріднилися з нею. Тож навіщо забивати собі голову чимось іншим? Головне, що вона діє, а решта нам не цікава. Така душевна інерція нас споріднює, робить нас майже братами — послідовниками «2083». У нас хіба що не так гостро розвинуте почуття справедливості, а свій гнів ми скеровуємо на дрібниці, обмежені хатніми стінами, ліжком, клаптиком власного робочого столу, вулицями нашого кварталу. Отже, вони анічим не кращі за нас?
Інакше що б зробили ці хлопці? Що зробив би Андерс, якби злість не отруїла його праведний гнів? У який спосіб використав би він власне почуття справедливості? Адже не треба забувати: кожен починав із наміром усунути несправедливість. Не існує гніву без ненависті до беззаконня. Брейвік захищав своїх однокласників, коли якийсь сильніший розбишака їх ображав, і витратив дев’ять років із тридцяти (третину свого життя!) на розробку різнопланової і складної системи значень, щоб розставити навколо себе все по місцях: припинити навалу терористів і насильників, здатних розбити на друзки нашу цивілізацію і встановити на її місці жорстокий халіфат. Аби не допустити настання того часу, коли жінок закидатимуть камінням на європейських майданах, коли бурка перетвориться на обов’язковий елемент одягу, базиліку Святого Петра рознесуть гарматами, а всіх невдоволених спалюватимуть живцем. Щоб не допустити смерті інших невинних, як то сталося у Мадриді та Нью-Йорку, щоб ніякі хмарочоси більше не перетворювалися на мішені для пасажирських літаків, а наші діти не мусили страждати від тероризму, публічних страт, спрямованих на натовп вантажівок, несподіваних вибухів, що розривають на шматки людські тіла. Саме заради цього Андерс пожертвував своїм життям.