Чи можна з таким не погодитися?
Пожертвувати всім заради того, щоб не допустити вищезгаданого, — це мусило зробити з нього героя, а не лиходія.
Хіба можна заперечувати, що в основі цих учинків лежить непоборне прагнення до справедливості? Тоді спробуйте задуматися над тим, яким би він став, якби його гнів не перекрутила й не отруїла власна нездатність розуміти світ.
Якщо ви гадаєте, що я раджу вам керуватися посиланнями маніфесту «2083», ви помилилися. Мається на увазі, що ми повинні запобігти тому, щоб поміж нас виникли інші нацисти на кшталт його автора. Ми — гірші за них, тому що не маємо їхньої енергії, тому що принижуємо власний гнів дріб’язковими клопотами, тому що наша лінь дає змогу подібним людям губитися в лабіринтах маревної релігії, щоб потім вилити обурення на невинних.
Наше бачення світу — це лише подушка, під яку ми ховаємо голову, видаючи, ніби життя — це дратівливий неприємний випадок, який і сам зійде нанівець, якщо набратися трішки терпіння й дочекатися.
Спостерігаємо за енергією наших дітей-підлітків, їхнім прагненням розуміти і судити, що їх підштовхує, численними формами їхнього обурення і думаємо: хай собі, минеться. Знайдуть собі пару і гідну роботу, зрозуміють: якщо хочуть щось їсти, доведеться схилити голову. Факти — річ сувора, а місце їхньої сьогоднішньої особистої релігії, такої палкої і непримиренної, посядуть, найімовірніше, здоровий глузд і здатність до компромісів. Погладшають на смачних харчах, попиватимуть добре вино, згорбляться від несвідомого тягаря у душі і намагатимуться збагнути причини безсоння, що змушує їх прокидатися щоночі об одній і тій самій годині.
Навколо них не помічений нашим особистим баченням світ котитиметься до некрозу і врешті-решт (адже все на світі пов’язано) докотиться і до нашого кутка, де ми спокійно і безтурботно живемо роками.
Прибічники «2083» за певними рисами є кращими за нас; це дикий бур’ян, що розрісся у нашому садку. У них теж були батьки, які любили повторювати: «Все буде добре. Виросте. Заспокоїться».
Правда полягає в тому, що наші діти не повинні заспокоюватися, бо з цього якраз нічого доброго не вийде. Їхній гнів — це цінність, яку треба плекати, і якщо насправді існує бог гніву, то він повинен бути значно справедливішим за тих, про яких ми спробували розповісти. Сподіваймося, що він надихне їх стати кращими за нас чоловіками й жінками, тому що в цьому є нагальна потреба.
5. Хвала гніву
Тоді чому ми маємо вихваляти цей гнів, що роздирає нам груди, що тече в жилах разом із кров’ю, що змушує тремтіти коліна? Він нас паралізує, скований способом нашого існування, — замкнений, як дикий мустанг у тісній стайні. Розпорошує наші роки, викорінюючи з них будь-який зміст, отруюючи наші думки. Ослаблює тіло, висмоктуючи з нього енергію, вириває волосся жмутами чи в одну мить покриває їх сивиною, безперервно здавлює нам шию мавпячими лапами — і так день за днем, аж поки не зігне нас в дугу, як старих. А ще ж не час. Цей гнів просочується у нашу кров як найгірша отрута, знищує в ній усі поживні речовини, перетворюючи на підфарбовану воду, осідає на наших легенях, доводячи до задухи, прирікаючи на тривалі напади апное, які ми із жалості називаємо «дні». Часом вони перетворюються на калейдоскопи нестерпного світла: передвісник жорстокої мігрені, що залізним обручем стискає голову як кульмінація кожного відчуття, що характеризується болем. За інших обставин вибухає у формі раптового нездужання, схожого на падіння ще молодих дерев, у яких на стовбурі немає жодних пошкоджень, а всередині, під корою — порожнина.
Ніхто не може жити, не відчуваючи час від часу гніву, адже ніхто не отримує таке життя, якого бажає. Намагається його досягти, докладає зусиль. Сам себе дурить. І це — у кращому випадку.
А в нашому ж, як ми вже змогли переконатися, — темні клітки повсякденності, нескінченні насмішки долі, розбиті нещасним коханням життя, зруйновані кар’єри чи просто незбагненне відчуття порожнечі, яке накочує у несподівану мить.
Ми мали зробити висновки із власних помилок, а ось, будь ласка, знову: сидимо й чухаємо потилицю, не знаючи, що робити з оцим болючим вузлом, з люттю, що спонукає нас трощити й лупцювати, скреготіти зубами, щоб утамувати те, що світ не дозволяє нам вилити назовні: почуття поразки, розчарування, глибоку криницю злості, куди навіть заглянути лячно. Її вода така темна, що ми сподіваємося втопити у ній очі, щоб не бачити, які ми насправді, щоб усвідомити, що кожна річ, кожна мить, кожна зміна у нашому житті борсається у цій смердючій багнюці наших поразок. І що єдиною змінною у цьому процесі є ми самі. Більше нема чого додати.