Чому б не дізнатися вночі, хто підписує переліки наших поразок, хто засвідчує розміри наших боргів, хто накладає арешт на наші товари, пробиває проріхи у нашому економічному достатку, хто карає і кидає за ґрати беззахисних — вічний і непохитний Закон, що, утім, перед можновладцями розсипається на крихти, обмежується списанням заборгованості, умовними покараннями, відкладенням виплати і нарешті простим поплескуванням по плечу. Хіба можна змиритися з такою ганебною несправедливістю? Із вишуканим коштовним костюмом того, хто, і оком не кліпнувши, спокійно живе собі, не виплативши борги, що у сотні разів перевищують наші, — тих, хто ходить у драних штанях і збитих черевиках.
То навіщо цілими ночами роздумувати про самогубство і особисту страховку на випадок смерті замість того, щоб пробратися до житла тих, хто нічого і нікого не боїться, і встромити ножа їм у горло? Почути, як вони тремтять принаймні раз у житті перед лицем неминучого покарання?
То хто ці люди з невідомим нам подихом, незнаними нам запаморочливими ароматами, які живляться небаченими нами стравами з екзотичними спеціями, що змушують нас ніяковіти за столом і похапцем запивати їжу водою, щоб утамувати вогонь на язику? Що то за кумедні тюрбани, якими вони обмотують голови, білосніжні просторі наряди, в яких вони спокійно розгулюють вулицями, не боячись насмішок, що то за кошики з різними дрібницями на головах поважних жінок? Чому «поважних»? За яким правом? Одягнені отаким химерним чином, змушені простягати руку навіть мені, тому, хто все життя працює як отой віл, аби сидіти у барі мого міста і несподівано уздріти перед собою Африку, Індію, Пакистан, гіркий сморід злиднів, запах карі, яким просякнута шкіра, палички в роті між білими зубами і чорні очі — спокійні й разом із тим хитрі.
Вони втричі більші за мене. Учора ввечері я бачив у комп’ютері, яку насолоду вони здатні подарувати жінці, і не хочу, щоб таке сталося з моєю донькою, щоб у неї було таке охоплене тваринним екстазом обличчя. Не хочу, щоб мого сина оточили п’ятеро таких, на перший погляд миролюбних: широчезні плечі, мускули з чорного ебоніту, як стадо тупих бугаїв, які, якщо їх розлютити, здатні розтоптати усіх.
То чому вони цього не роблять? Чекають, коли їх набереться достатня кількість. Отоді на місці наших церков зведуть мечеті — невеликі барвисті храми, заселені страшними багаторукими божествами. А ті, хто не може битися, крадуть — тут годі й сперечатися! Чіпляються зі своїми трояндами, пропозиціями помити скло у машині, бридкими цяцьками. Так от, перш ніж вони об’єднаються і усвідомлять свою силу, об’єднаймося ми, прогонімо їх, каструймо їх, спалімо їх, розіпнімо їх на хресті, відшмагаймо плітками, запхнімо до брудних периферійних кварталів, де самі жерстяні бараки, подалі з очей і від нашого сумління, зґвалтуймо їхніх жінок (заплативши, звісно, бо ми ж — чесний народ)!
Але ж ні.
Нічого такого не можна. Заборонено. Бо так не годиться.
А от якщо закони зміняться, тоді — чом би і ні. Але ще не час. Чи, може, вже час? Може, час повертається. Час, що ґрунтується на здоровому глузді та простоті, де облозі може прийти край, де можна побудувати у глибині нашої душі єдиний широкий коридор — прямий, як русло ріки, а потім відкрити загати, щоб вилити всю накопичену напругу, звільнитися від почуття провини, від складних думок, від широкого бачення, від емпатії та гуманності. Отоді залишиться у нас лише гнів: самі прямі дороги, недолугий здоровий глузд язикатих сусідок, вискалені зуби, понівечені тіла, затонулі чоловіки й жінки, закриті кордони, насильство й тортури лівійських наглядачів, хрести, щоб принижувати й виховувати, сварки між ультрас, сварки у соціальних мережах, бриті наголо проститутки, силоміць виведені на дорогу, ганебні стовпи, всемогутня родина, порізані обличчя, відновлена честь, убивство ближнього, знищення світу, усієї нашої цивілізації — цілком.
Здається, ми щось подібне вже робили. За інших епох. За наших днів. Ми вже спалили мільйони тіл. Ми вже топимо тисячі мучеників. Ми вже гуртуємось у легкі для розуміння партії, влаштовуємо мітинги на майданах із невибагливими гаслами, де нападають із лайкою на тих, хто зупиняється, щоб замислитися, хто намагається направити нас до провулка дійсності. На єдиному майдані, де ми збираємося, великий бог здорового глузду і простого мислення нацьковує нас на них, закликає роздерти чужинців.
Ми так і робимо, але це нам не допомагає. Наше життя чомусь не змінюється на краще, наша злість не втамовується. Не такої хвали ми потребуємо, адже що негуманнішими ми стаємо, то менше полегшення відчуваємо.