Я написав цю книжку протягом однієї із найважчих зим свого життя. Звісно, доводилося нелегко і в інші життєві періоди. Бувало й гірше. Але зима зазвичай дарує нам перепочинок; холод уповільнює кров, Різдвяні свята тішать спілкуванням із родиною, — хай і з численними тітками й племінниками, яких доводиться терпіти кілька днів попри їхню вдачу! Але повернення на батьківщину численних сицилійських мігрантів робить цей острів приємнішим для життя, для спілкування з друзями, для кохання, щоб разом радіти і навіть старіти разом. Але то тільки сезонна ілюзія. Добігають кінця свята, і ось уже молодь знову від’їжджає: хтось — до Німеччини, інші — до Франції, а решта — на Північ Італії. Отоді повертається міграційна пустеля, спорожнілі міста, в яких залишається жменька жителів. І залишаються далеко не найкращі, мушу вас запевнити.
А тим часом зима — пора перемир’я; повертаються старі друзі, які захоплюються красою острова, що його довелося покинути багато років тому, а тепер вони можуть нею насолоджуватися протягом кількох днів, усвідомлюючи, що це ненадовго.
Та цього року сталося інакше. Я провів зиму, намагаючись стримати свій гнів, і ось тепер настає весна, і я запитую себе, чи насправді варто було це робити. Якби я дав волю своїй люті, дозволив їй пролитися на звичні події минулої пори (такі звичні й застарілі, що нагадують забиті роками використання трубопроводи), то, можливо, спромігся б їх порушити і тим надати змогу переродитися, знайти новий спосіб жити в цьому світі. Можливо, врешті-решт, саме у цьому й полягає найважливіша причина, чому ми повинні культивувати це почуття, піклуватися про нього, щоб воно не зникло й не марнувалося. Позаяк це єдина сила в душі, здатна зрушити наше життя зі звичних рейок, струсонути стосунки, що, ледве розпочавшись, починають розвиватись у хибному напрямку під впливом старих, поганих звичок, або змиритися зі смертю близьких, скерувавши свою злість на щоденні справи, скориставшись нею як паливом, аби побудувати щось нове замість похованого. За умови, що ще можливо, гнів — це найкращий молот, яким можна перебити кістку, що зрослася невдало після аварії, щоб надати їй другу можливість загоїтися. Наскільки гнів може бути корисним, наприклад, у сім’ї? Чи є інші види зброї у нашому емоційному арсеналі, здатні врівноважити такі повторювані стилі поведінки, що перетворили драми й самотність на недоторканні звички? Напевно, існує спосіб старітися й у родинах, залишаючись тільки сином і ніколи не стаючи батьком. Моя сім’я — це єдиний приклад, який мені довелося бачити, хоча я усвідомив це тільки з роками, а почав помічати у підлітковому віці. Гадаю, уже за тих часів ситуація була доволі химерною. Але згодом я дізнався, що таких родин багато: серед моїх однокласників, друзів моїх батьків, серед близьких мені людей, що у той період так самовіддано мене підтримували, що сприймалися мною як рідня. Так от: мені так і не вдалося створити просту і дружну сім’ю, яку багатьом із нас так кортить мати протягом усього життя. У моїй родині, як і в багатьох інших, як мені здається, попервах усе було просто й чудово; згодом плани на майбутнє почали затухати й тьмяніти, перетворюючись на сіру буденність, накопичуючи в собі звички й невдоволеність, окрім почуттів і бажання мати когось поряд. Але з роками ота буденність взагалі втратила сенс і перетворилася на напівзруйновані рештки колишніх почуттів.
38
Сирійський Курдистан — курдське державне утворення у складі Сирії, що складається з трьох кантонів: Джазіра, Кобань і Афрін; утворення цього регіону було проголошено 17 березня 2016 року.