Я все думаю: а чи не є гнів — з його щирістю, з його нестримним бажанням справедливості — єдиним способом змести оті дні невисловлених слів, придушених або довгий час стримуваних почуттів і знайти під ними справжню прив’язаність, що, попри все це, за ними приховується.
Та мені довелося бачити й родини, де гнів перетворився на звичку, дурнішої за яку взагалі немає. Якщо гнів не є надзвичайним явищем, що розкриває приховані почуття, — єдиним, здатним запровадити нові стосунки, нову щирість, — тоді він перетворюється на знаряддя тортури, щоб мучити найдорожчих людей. Інколи складається враження, що це і є найулюбленіше заняття осіб, які щиро одне одного люблять.
Виховувати власний гнів означає не забувати про його першопричину, завжди пам’ятати, що розгнівана людина шукає справедливості, нехай навіть і не там, де треба. Якщо учасники сварки визнають за іншим його бажання виправити несправедливість, хай навіть із ризиком зруйнувати все, щоб остаточно віддалитися, тоді решта не має значення. Часом треба будь-що знайти у собі мужність, щоб розлучитися. Подеколи гнів може свідчити нам і про це.
Розлучитися, загоїти рани, зійтися, знову розлучитися. Створити нові родини, що ґрунтуються не на коханні, а на справедливості. Знову розлучитися, зробити нову спробу розпочати. Адже, по суті, саме гнів, а зовсім не любов якнайміцніше згуртовує людей. Оскільки любити будь-кого на певній стадії стосунків завжди означає провести межу між собою й іншими. Тут немає нічого сумнівного. Адже сама природа логічної структури цього почуття є розмежувальною. Щоб не відокремлювати себе від інших, доводиться навчитися розуміти й поціновувати протилежності, одночасно захоплюватися світлом і тінню, вимагати, щоб один кусень був солодким і разом із тим солоним. Та якщо ви гадаєте, що це можливо, що вам особисто до вподоби кисло-солодке, тоді ви — на хибному шляху.
Я маю на увазі не загальний взаємозв’язок між прямо протилежними поняттями, а суперечності, що існують в одному місці (ваша мова, ваші очі) одночасно. І немає сенсу говорити, що комусь хочеться солоного звечора і солоденького вранці. Таким чином ми просто додаємо барв, пересуваємо межу, яку любов змушує нас встановлювати протягом дня чи протягом років. Як той меридіан. Але межа однаково продовжує існувати. Не можна одночасно любити все, тому що наш мозок не в змозі думати одночасно про супротивності. Ми влаштовані таким чином, що здатні думати чіткими, обмеженими поняттями. Тоді все ясно й прийнятно. Але якщо такі межі порушують нашу ідентичність, ми перетворюємося на грубих і впертих тварин, несправедливих як з іншими, так і з собою. Любов за своєю природою має тенденцію до несправедливості, адже вважається, що вона здатна лікувати, вилучати на світ усе найкраще. Чи не закохувалися ми у того, хто наганяє на нас жах, покинувши того, хто просив у нас лише одного: дозволу розділити з нами трішки щастя? А от гнів об’єднує осіб, руйнуючи кордони, що нас обмежують. Хіба сучасна доля палестинського народу не є найяскравішим цьому доказом? Хіба не легко прийняти їхній бік? Ота купка незнайомців, таких далеких від нашого дому, які розмовляють мовою, такою несхожою на нашу рідну, із таким незрозумілим для нас життям з їхніми кордонами, блок-постами і колючим дротом. І я, що сиджу за столиком бару навпроти чудового собору в стилі бароко і називаю це роботою. У мене немає кровних братів у Палестині, я не кохаю ніяку жінку родом з Єрусалима і не народив собі синів на тій землі. Не маю друзів серед них, не знаю арабської, а про їхню історію та культуру мені спадають на думку хіба що їхні середньовічні напади на Сицилію. Та все ж я — на їхньому боці. Зберігаю у себе в шухляді їхній прапор і тривалий час вивішував його на балконі. Брав участь у демонстраціях на їхню підтримку і, як багато інших, запросто міг заробити собі кілька синців від поліцейських дубинок, щоб захистити землю, яку, напевно, ніколи не побачу.