Те, що споріднює мене з отими незнайомцями, — це гнів через несправедливість, якої їм довелося зазнати у минулому і яка знаходить все нові підтвердження сьогодні в усій своїй нещадності. Це почуття мене обурює і змушує стати на їхній бік. Так само воно спонукає тисячі європейців їхати до Палестини, до Рожави, до змучених війнами й епідеміями регіонів Африки. Вони для нас — іноземці, чужинці для нашої культури, але зазнали несправедливості, і це викликає у нас гнів. Ми залюбки простягнемо руку цим незнайомцям, тому що праведний гнів нас об’єднує, змушує тих, хто міг би спокійно сидіти собі у цьому барі, дбаючи про власні інтереси і попиваючи чергове капучино, ризикувати життям десь на краю світу, у далеких війнах, між бандами фанатично налаштованих націоналістів, під бомбами наших власних урядів або мандруючи Середземномор’ям у пошуках крихти людяності, наражаючи себе на небезпеку.
Можу передбачити заперечення читача: гнів через несправедливість, пережиту незнайомцем, врешті-решт приводить до того, що я починаю його любити. Я знаю одну дівчину з Неаполя, яка проміняла життя у чудовому рідному місті на іракський Курдистан якраз під час піку війни з ІДІЛ. Я розмовляв із нею по відеозв’язку вперше за багато років, і на екрані свого телефону я побачив її вродливе виснажене обличчя. Вона усміхалася мені, кутаючись у завелику для неї курдську одежину й ледве помітно тремтячи від холоду. Там, напевно, було градусів 10 морозу, тоді як у мене за вікном прекрасний середньовічний монастир заливало теплим весняним сонячним світлом, що зовсім не покращувало мого настрою.
— Вгадай, де я, — промовила вона.
— Не в Італії — це точно.
— Ні.
Вона підвелася і всілася на ліжку, від чого її зображення на екрані затремтіло і затанцювало, показавши спершу кінчик її носа, потім побілену стелю, її капці на підлозі і нарешті — чорну блискучу пічку з довгим димоходом, що зникав у стелі під прямим кутом. За хвилину я знову побачив її обличчя, цього разу в обрамленні капюшона.
— Пічка сьогодні не працює, а за годину припинять іще й електропостачання. Отже, поговорити довго нам не судилося, бо мені ще треба встигнути почистити зуби.
Вона кумедно кривиться, щоб вишкірити зуби у камеру, вдає веселість.
— Ну, то де я? Спробуй відгадати, перш ніж вимкнуть інтернет.
— Вам збираються вимкнути інтернет?
— Вимикають електропостачання. Повсюдно.
— Тобто ви будете цілком ізольовані.
— Авжеж. Ізольовані, ще й у темряві. То де я?
— У пеклі?
— Ні, — відповідає, загадково посміхаючись і легенько підскочивши на ліжку, — у Рожаві!
Присягаюся: вона сказала це так, ніби ішлося про Таорміну. І радісно куталася у накидку, щоб не задубіти.
— Сальво, можеш уявити?!
А я думав про ніжне тепло Неаполя, про осяяний сонцем і морем Кастель-дель-Ово, про котів, що ніжаться на сонці, про просякнуті смачними ароматами сусідські вулички. Думав про зарум’янену піцу, про смаколики з кав’ярні, про неї, як колись водила мене на площу Плебісциту, а сама думала про одне: повернутися на війну.
І я сказав їй те саме, що повторював ось уже кілька років поспіль:
— Ти любиш перебувати там, у холоді та небезпеці, займаючись виснажливою працею. І робиш це не з почуття обов’язку, так само, як і того разу, коли ти зателефонувала мені з Палестини, тому що вибухнула стрілянина, навколо тебе розмахували ножами і тобі було так страшно, що сльози проти твоє волі лилися без упину. Пам’ятаєш, скільки годин ми тоді проговорили?
Але вона щаслива, коли перебуває там. Посеред стрілянини. Не в Римі поряд із руїнами Колізею, і не в Неаполі з його гамором і ароматами, і навіть не в Катаньї з її рибним ринком і голосистими продавцями. Вона хоче бути там. Холод, самотність, важка праця. Часто ще й небезпечна. От куди варто запросити її попоїсти морозива, щоб вона почувалася щасливою. Але я ніяк не можу збагнути, чому.
— Я знаю, що ти мене не розумієш. Ніколи не розумів, — каже вона.
— Отож. Але, можливо, зараз мені поталанить. Я пишу книжку, і, здається, вона саме про тебе. Про твій вибір.
— Про мене?
— Про те, що мене завжди у тобі захоплювало.
— Що саме?
— Просто дай відповідь на моє запитання: чому ти там?
— Я люблю цей народ, — відповіла вона мені.
Чому цей, а не якийсь інший? Я допитувався у неї безліч разів того року і одного разу навіть заробив ляпасу. Пам’ятаю, ніби оце трапилось зараз, як чайка тоді злякалася від звуку і злетіла в повітря. То був наш останній день у Римі. Та чайка була здоровенна, більша за мою голову. Вона потім довго кружляла над нами, намагаючись уторопати, чи у нас справді є десь захований пістолет. Налякати римську чайку не так уже й просто. Вони там здоровенні, відгодовані і аж ніяк не лякливі.