— Не може бути. Не може бути через любов, — не погоджуюсь я.
— Невже ти гадаєш, що хтось може знати краще за мене, любов це чи ні?!
— У Європі теж ціла купа людей, яких ти любиш. То чому ти там, а не тут?
Вона помовчала хвилину. Напевно, була дуже втомлена. Чи, може, вона зовсім змінилася за останні роки, адже раніше треба було докласти чималих зусиль, аби змусити її замовкнути під час розмови. Хай там як, але я вирішив скористатися нагодою і промовив:
— Це гнів змушує тебе залишатися там.
— До чого тут гнів? У цьому немає ніякого сенсу! Я люблю цей народ і хочу бути з ним.
— Але твоя любов до них зародилася, коли ти дізналася, як над ними знущаються, як їх переслідують, виганяють з їхньої землі та винищують протягом сотень років. Так само як і палестинців. Ти любиш Палестину через те, що їй довелося пережити.
— Люблю, і крапка.
Я думаю, скільки часу ще мине, перш ніж у неї вимкнуть енергопостачання і вона усвідомить, що через мене їй доведеться лягати спати із нечищеними зубами.
— Але ж ти їх любиш, тому що їм довелося зазнати несправедливості. Якщо подумати, ти робиш усе можливе, щоб їм допомогти. Твоя місія — допомога. Вас об’єднує саме гнів, а не любов.
— Але зараз я їх люблю.
— Зараз — любиш. Але твоя любов викликана гнівом.
Спершу вона така замислена, що навіть не звертає уваги на довге золотисте пасмо волосся, що звисає їй просто на ніс, нарешті заправляє його звичним жестом за вухо, відкриває рота, щоб відповісти, і тут зв’язок обривається. Я ледве утримуюся від сміху, уявивши її собі там, у темряві, адже останнє слово залишилося за мною. Отже, ласкаво просимо до Рожави!
Я мав рацію: здоровий гнів народжує любов, а любов створює нові обмеження. Але йдеться про любов до слабкіших, інакше і бути не може: лише слабкішим доводиться страждати через несправедливість. І якщо комусь із можновладців доводиться переживати несправедливість за певних часів і обставин, тоді він виступає у ролі слабкого. Та вони швидко приходять до тями, а тому аж надто хвилюватися за них не треба.
Подекуди доля над нами насміхається, і тоді слабкі перетворюються на мучителів. Чому ми так любили єврейський народ, у якого відняли його землю, якого виганяли звідусіль, перетворюючи на паливо такої страшної війни, що вона видається нам тепер нереальною? Ми їх любили через зазнаний геноцид, через нацистсько-фашистські тортури, що сповнили нас гнівом. У наших містах можна відшукати чималу купу ознак цього гніву: гетто, де сьогодні працюють ресторани з особливою атмосферою, могильні плити з натяком на несподівану вимушену депортацію, розлучені сім’ї, потяги без світла і без майбутнього, біль тих, хто пережив зникнення коханої жінки, дітей, свого чоловіка, якого закинули до іншого вагона. Які страшні фантазії терзали душі тих людей, коли вони, задихаючись смородом звалених докупи, як худоба, людей, намагалися збагнути, на який ризик наражаються їхні кохані? І хоч би якими жахливими були їхні фантазії, треба визнати, що вони були не надто далеко від реальності.
Зараз злість минула, і могильні плити нагадують сліпих співців, що втупилися порожніми зіницями у публіку, якої вже немає. Над ними дзенькають келихи, похапцем прибирають зі столу посуд, щоб підготувати місце для нових відвідувачів.
Недавно я ознайомився з новою теорією, за якою психологічний механізм поведінки окремих індивідуумів поширюється на цілі народи: якщо індивідуум у дитинстві став жертвою насилля, то в дорослому віці він, можливо, сам перетвориться на ката. Я щиро сподіваюся, що перебіг історії доведе хибність цієї теорії. Коли слабкий, якого ми під впливом гніву привчили себе любити, перетворюється на садиста, наш гнів — це єдиний інструмент, здатний зруйнувати зведені прив’язаністю бар’єри і вивести нас на єдино правильний бік барикад.
Та вести мову про народи дуже непросто, адже часто їх плутають із націями, а нації — з індивідуумами; деякі ідіоти можуть навіть приплести сюди раси, а грубішої помилки годі й шукати.
Багато євреїв здатні відчувати гнів через несправедливість, що спіткала палестинців. І мушу визнати, що це, напевно, дуже нелегко. І звісно, що звідси, на відстані у півсвіту, робити це значно легше. Знову ж таки: лише гнів через скоєну незнайомій тобі людині несправедливість, ба навіть твоєму ворогові — це єдина можливість владнати відносини між двома народами, покласти початок новій любові, що ґрунтується на ненависті до нерівності, хоч би хто її зазнавав. Якби я був ізраїльтянином, у мене б малося значно більше причин для написання такої похвали гніву. Сьогодні і тут не знайдеться більшої потреби. З почуття альтруїзму й завдяки мужності цього почуття. Через піклування про нього в інші епохи і завдяки згадкам про ті прірви, до яких дозволили себе затягнути, коли заплямували його. Коли перестали розуміти його механізм, фізіологію, його крайню потребу.