Ми не маємо права схиляти голову. Гнів — це не особисте почуття, це дар, який ми можемо прийняти чи відхилити або яким можна знехтувати. Утримувати його для самих себе, перетворювати на корисливу злість, виливати у сліпій люті, зціджувати його через слова або висловлювати через письмо — усе це нічого не змінить. Наш гнів однаково впливатиме на світ, деформуватиме життя осіб, що нас оточують, проникатиме у їхні думки. Не існує нейтральної люті, яку можна приховати; так само не існує людини, не здатної її відчувати. У нас немає прав щодо цього почуття, є лише обов’язки. Усі ті люди, які повставали за справедливість, не отримуючи нічого для себе особисто, в обмін на славну смерть, про яку вже не згадують навіть наступні покоління, в обмін на листи приречених на смерть, сповнені гордості та смутку, які тепер годяться хіба що для вивчення у шкільній програмі, в обмін на порослі бур’яном і потріскані могильні плити, в обмін на покинуті родини, чиє існування, хоч би яким неймовірним це видавалося, продовжувалось і без них. Усі ці жінки з гордим поглядом, усі ці відчайдушні чоловіки, усі ці юнаки і юнки, які за своє недовге життя зуміли відкрити в собі найкраще, на що здатна людська раса. Усі вони не мали права вибору. І тепер, коли їхні діяння такі далекі від нас у часі, що можуть запросто стертись у колективній пам’яті через жорстокий механізм забуття, у нас немає більших прав, аніж у них, щодо того, як нам учинити з нашим гнівом. Незважаючи ні на що, ми щодня розпорошуємо його на дрібниці, втрачаємо єдино правильний напрямок, перероджуємо його на звірячу жорстокість і дріб’язкові помсти, на нашийник і палицю, на геноцид і байдужість. Ми просто зобов’язані пригадати всіх тих, кого називали повстанцями та розбійниками, хто під впливом власного почуття справедливості відмовлявся від спокою та зручностей. Нам варто перечитати біографію Сандро Пертіні[39], щоб знову й знову захоплюватися його мужністю, коли він, попри численні побої, завдані йому бойовиками з фашистських загонів, знайшов у собі достатньо гніву, аби вийти на майдан із червоною краваткою на шиї. Йому за це зламали руку, але не змогли зламати його дух. Нам варто замислитися, що підштовхувало Джорджа Оруела долучитися до боротьби в Іспанії, де франкська куля влучила йому в горло і через це він до кінця життя говорив глухим голосом. І що отримав для себе Антоніо Ґрамші[40], відмовившись від помилування і тим самим поховавши свій блискучий розум у в’язницях Муссоліні, з кожним днем утрачаючи здоров’я і нарешті померши від голоду й утоми, озлоблений на байдужість тих, хто обрав здоровий глузд і здався, промінявши власний партійний квиток на зручну чорну сорочку.
Ми не повинні про них забувати, але, найімовірніше, забудемо, адже це химерний природний механізм людської вдачі, що полягає у тому, щоб викреслювати з пам’яті похмурі часи, спрощувати все, перетворювати важкі речі на легші, проминати повз свою увагу зловживання, вбачати у кожному незнайомцеві ворога.
Дбатимемо про власні справи, не залишимо в пам’яті причину, що змусила Розу Паркс[41] не поступитися місцем білому, аж поки її не примусили це зробити двоє обурених поліціянтів, у результаті чого вона з місця в автобусі перемістилася прямо до тюремної камери. Їй було сорок два роки, ішов 1955 рік, і в Америці чорношкірі не мали права сидіти, де їм заманеться. Роза Паркс добре усвідомлювала, на який ризик наражається. Невже у неї бракувало інших справ?
А Мухаммед Алі[42], невже у нього не знайшлося кращої відповіді на запитання: чи готовий він воювати у В’єтнамі? Найкращий боксер усіх часів з обличчям вічного хлопчика поглянув на журналіста і відповів, що жоден в’єтконговець ані разу не назвав його «брудним негром». Так він утратив титул чемпіона світу, а заразом кращі роки своєї кар’єри, нічого не отримавши натомість. Нам важко зрозуміти причини його вчинку. Так само важко нам зрозуміти, чому Малкольм Ікс[43] вперто говорив зі злістю замість того, щоб простягнути руку, поводитись, як належить слухняному чорношкірому, і сподіватися, що його білий хазяїн оцінить його добру волю.
39
Сандро Пертіні (1896—1990) — італійський політик-соціаліст, Президент Італії від 1978-го до 1985 року.
40
Антоніо Ґрамші (1891—1937) — італійський революціонер, теоретик марксизму, засновник і керівник Італійської комуністичної партії. Був засуджений фашистським урядом до 20 років ув’язнення. На свободу вийшов через амністію за одинадцять років смертельно хворим.
41
Роза Паркс (1913—2005) — американська громадська діячка, з чиїм ім’ям пов’язаний початок масової боротьби чорношкірих за рівні права в Америці.
42
Мухаммед Алі (народжений як Кассіус Клей; 1942—2016) — американський боксер-професіонал, який виступав у важкій категорії; один із найвідоміших боксерів в історії світового боксу. На піку кар’єри відмовився проходити службу в армії США, після чого був позбавлений усіх титулів і відсторонений від змагань на понад три роки. Після повернення у великий спорт спромігся знову здобути звання чемпіона світу в запеклій боротьбі з кращими боксерами того часу. Після завершення спортивної кар’єри займався громадською та благодійною діяльністю, був Послом доброї волі ЮНІСЕФ (1998—2008).
43
Малкольм Ікс (відомий також як Ел-Хадж Малік Ел-Шабаз; 1925—1965) — американський політичний діяч, ісламський проповідник, борець за права афроамериканців у 50-х — 60-х роках ХХ століття. Був одним з лідерів організації «Нація ісламу», але в березні 1964 року він залишив організацію. Звинувачував білу Америку в злочинах проти чорних американців. Сам він неодноразово звинувачувався у проповідуванні чорного расизму (ідеї вищості чорних), антисемітизму й насильства. Його називають одним із найвпливовіших афроамериканців в історії. У лютому 1965, менш ніж через рік після виходу з «Нації ісламу», був вбитий членами угрупування.