Ми вже не здатні це зрозуміти, але все ж треба намагатися.
Треба зупинятися перед Давидом Мікеланджело і намагатися зрозуміти, що означає його рішуча лють, його ще не заряджена праща і зневажливий погляд того, хто не має наміру терпіти подальших знущань. Треба поринути у відчай тих, хто у Герніці[44] стискав у обіймах тіло мертвої дитини і тепер волає про своє обурення з полотна Пікассо. Ми занепадаємо у своїй моралі та мусимо якомога швидше щось зробити, аби згадати, на що перетворюється світ, коли лють переростає у ненависть замість того, щоб трансформуватись у бажання встановити справедливість.
Можливо, нам не завадить зупинитися перед невеликою скульптурою, яку хтось установив на морському узбережжі Сицилії навпроти малесенького острова Вендікарі. Вона зображує хлопчика, що помирає від холоду, вдивляючись у небокрай. Він обома руками обхопив свій голий торс, зіщулився, сховавши голову в плечі. То згадка про одну з численних кораблетрощ, в яких гинуть люди. Ми повинні завмерти перед довгим переліком імен загиблих біженців, висічених на камені під скульптурою, завмерти бодай на мить, перш ніж встромляти у пісок парасольку від сонця, забути на хвилину про власний відпочинок і помолитися: не за порятунок його душі, а за те, щоб у наших душах потроху почав прокидатися дар гніву. А ми замість цього й надалі нехтуємо власною люттю, як уже траплялось у минулому щоразу, коли історія людства захлиналась у крові за своїх найганебніших днів.
Ми знову це робимо, знову так поводимось у повсякденному житті, у наших родинах, за нашими захисними стінами і конвульсивними посмикуваннями облич уві сні. Ми робимо це у назвах статей деяких газет, спрощених політичних гаслах, аби здобути якомога більше голосів виборців. Це роблять консультанти з іміджу, рекламники, наші єхидні й сповнені абсолютизму пости, імперський незаперечний стиль, з яким ми описуємо наше життя в соціальних мережах і який так швидко ввійшов у моду. Ми робимо це через зневажливі коментарі, коли якогось співробітника захоплюють у полон у зонах бойових дій, адже він встромив носа у чужі справи. А уявіть собі, наскільки зневажливішими вони стають, коли захопленою виявляється жінка?
Так значно простіше й природніше: не замислюватися, плисти за течією, сприймати світ за спрощеною схемою, тоді в ньому так легко знайти об’єкт, на який можна виплеснути свій некерований гнів. Хіба не так само діють хвилі на морському березі? Що може бути природнішим за повторювану, невтомну, даремну спробу моря зруйнувати берегові укріплення, залити вулиці міста, підвищитись і нарешті заполонити тоннами сміття наші стосунки, щоб згодом відступити і похоронити все навколо?
Але містам майже завжди вдається вистояти, а коли їх змиває морем, їх наново відбудовують, на руїнах і тілах загиблих. Рідко трапляється, що людський інстинкт підказує нам правильне рішення.
Замість нього потрібне піклування, піклування про наш гнів, про нас самих, про людей навколо нас. Життя — це, можливо, не що інше, як піклування. Ми борсаємося у своєму існуванні, ніби рухаємося довгим коридором у темному будинку: мало що бачимо від самого початку, ще й ризикуємо розгледіти ще менше наприкінці. Щоб зрозуміти, де ми є, у нас не так багато засобів: страх, надія і гнів. Не так багато для початку, але, якщо ми не хочемо провести ціле життя, ховаючись непорушно в куточку зі щільно заплющеними очима, ладні вискалити зуби на кожного (так само загубленого у темряві, як і ми), хто блукає цим темним будинком, нам доведеться взяти гору над інстинктом, нагострити свій зір.
У світі навколо нас повно пасток. А тому нам потрібно мобілізувати все найкраще, що мається у кожному з нас, щоб стати колом, запалити світло й прийняти до нашого кола тих, кому перепало випробувань іще більше за нас, захистити його і поступитися йому місцем поряд.
Ми занадто часто відвертаємося, вдаючи, що нічого не помічаємо, не чуємо криків, які лунають здалеку, поза межами нашого повсякдення; ми нерідко занепадаємо духом — як і багато інших, що байдуже проживають власне життя, переходячи від звичного дрімотного стану прямісінько до смерті; ми відправили у відставку вартових, вже ніхто не розподіляє наші запаси води та їжі. Невдовзі вогонь згасне і ми проковтнемо одне одного. Ми нехтуємо всіма сигналами тривоги, але скоро пошкодуємо через кожну помилку. Точніше, уже шкодуємо. І якщо ми не зупинимося, якщо не почнемо знову в належний спосіб виховувати свій гнів, у нас залишаться лише ненависть і любов: війни і кордони, сліпа лють, що швидко забуває обличчя ворога, — злість, викликана ненавистю, ладна пробачити геть усе й забути, тільки-но сварка добігне кінця. А от рятувальний гнів зникне з лиця землі.
44
Герніка — баскійське місто, яке у квітні 1937 року без жодного попередження бомбардували німецькі літаки з легіону «Кондор», надісланого Адольфом Гітлером на допомогу Франко. Вражений цією подією, Пікассо лише за три тижні у 1937 році створив велике в прямому (3,5 × 7,8 метра) і переносному сенсі полотно, у якому передав жахи війни й негуманного ставлення людини до собі подібних.