Нерідко виникає підозра: то, може, ніякої любові немає? Адже щоразу, коли переживаєш це почуття, наштовхуєшся на розчарування, викликане власними страхами, ревністю, ілюзіями, егоїзмом. І вже починаєш думати, що коли очистити його від усіх цих домішок, то від нього нічого не залишиться, окрім безбарвної рідини, без смаку й запаху. Хіба що інколи, на певному короткому проміжку життя, полюбиш по-справжньому. І такі миті закарбовуються у пам’яті як вирішальні події життя, важливі перехрестя на шляху долі. Можливо, це і є доказом її існування? Хтозна.
А от із гнівом — усе інакше. Проти крихкого, вразливого сценарію, що пропонує любов, виступає міцна і непохитна структура цього почуття. На перший погляд вони здаються антиподами, і лють, що примушує гнівно стискувати кулаки, не має нічого спільного з тим, що хвилює серце. Звичайно, це почуття існує, і з підробниками емоцій йому не по дорозі, адже нікому не спаде на думку, що лють можна вдавати. Яка ж бо це феноменальна зброя! Можливо, найсильніша з усіх, що є в нашому арсеналі. Та й сфери культури, де послуговуються цими двома почуттями, здаються далекими. Адже, окрім приватного життя, гнів має такий широкий простір для дій у політиці та суспільстві, якого любові навіть не снилося.
Останнім часом ми бачимо це на власні очі: тисячі неофашистів підвели голови в багатьох європейських країнах, із неприкритою ворожістю виступають із демонстраціями проти іммігрантів, етнічних і сексуальних меншин. І треба зазначити, що їхні почуття щирі, викликані глибоким переконанням, і цим підкупають. Адже значно легше повірити у щось просте й зрозуміле, не вдаючись до роздумів і лабіринтів осмислення проблем. Так чудово крокувати пліч-о-пліч з гуртом сильних і кремезних молодчиків, які грають мускулами та горланять гасла, а в очах — ані крихти сумніву. Позбавитися лицемірства любові, її постійного, виснажливого вагання, почуття провини, непозбутнього підсвідомого відчуття, що ти десь у чомусь помилився або ось-ось помилишся. Гнів не потребує доказів, не має сумнівів, не зраджує того, хто його відчуває. Як пошита за особистим замовленням сукня, він бездоганно облягає душу. Звісно, потім можна пошкодувати, що не втримався, дав волю люті. Але в таку мить висловлюєш саме те, що переповнює душу, без непевності чи збентеженості. Почуваєшся самим собою. Зазвичай вважається навпаки: той, хто піддається гніву, втрачає самоконтроль і свою особистість, дозволяючи гніву взяти гору, забуваючи про свої принципи та переконання. А насправді саме в момент люті ми повністю показуємо, хто ми і про що думаємо; руйнуючи страхи перед майбутнім і нехтуючи дипломатією минулого, гнів позбавляє нас сьогодення. Уже за кілька хвилин почуваєшся іншою людиною, можливо, шкодуєш про такий викид емоцій, про те, що так нестримано продемонстрував оточенню своє справжнє «я», і тепер у них склалося хибне враження щодо тебе. Зазвичай ми поводимося вкрай обережно: довго вагаємося, перш ніж діяти, ретельно підбираємо слова, пригадуючи минулі помилки. І боїмося майбутнього, тому що знаємо, наскільки швидко змінюється наш настрій і як легко буває одним махом створити щодо себе несприятливе враження у суспільстві. Обережність і несмілість панують у нашому сьогоденні як особлива форма невпевненості у собі. Чи не помиляємося ми? І навіть якщо збираємося вчинити правильно, чи не призведуть наші вчинки до непоправного? Можемо нашкодити комусь або втратити тих, кого любимо. Неможливо цілком довіряти самому собі. А от гнів рішуче відкидає будь-які страхи та хвилювання. Саме через це він так захоплює людей. У його залитому світлом залі, де немає бодай напівтіні сумніву чи темних куточків збентеженості, їх набивається тисячами, ба навіть мільйонами, — усі без крихти вагання.
Ми всі когось ненавидимо: власного начальника; ту чи ту футбольну команду; чоловіка чи жінку, що колись нас принизили; галасливого сусіда; самих себе чи наше життя; свій комп’ютер; пляму на стелі у світлиці через пошкоджений дах; кредит, що доводиться тягнути на собі, аби якось підремонтувати оцю стару домівку; той шлях, який обрали для себе у житті наші діти; часом навіть занадто яскраве денне світло. Нас наповнює гнівом наша нещаслива доля, яка, попри всі наші зусилля, жалюгідні обіцянки самим собі все змінити, і надалі завдає нам таких самих поразок — постійне повторення незмінного шаблону нашого життя. Доводить до відчаю звичка наступати на ті самі граблі, припускатися тих самих помилок незалежно від нашої волі та наших добрих намірів. І тимчасом як плавна мелодія нашого життя поступово набирає ритму маршу хибних кроків, ми ледве втримуємося, щоб не заскиглити, бачачи різницю між прекрасною симфонією, якою уявляли його собі в юності, та її жалюгідним виконанням за незугарною партитурою, що скрегоче у вухах щодня протягом дорослого життя.