От якби хоч у цьому не було нашої вини. Можливо, це й не наша вина. Хіба не обіцяли ми собі сотні разів, що наступного разу будемо розумнішими, що чогось навчилися на власних помилках, що перегорнемо недолугу сторінку цієї партитури? Тож яким чином ми самі можемо бути причиною цієї люті? Треба знайти винного, якийсь зовнішній чинник, об’єкт для нашої лайки. Найліпше — когось чужого, на кого можна б спустити всіх собак. Цілий народ чи принаймні певний суспільний прошарок, на який можна виплеснути брудний потік нашого невдоволення. Тільки й чекаємо сигналу, аби нам на них указали.
Таких указівок завжди чимало. Правду кажучи, в історії людства цапів-відбувайлів ніколи не бракувало. Але у певні періоди люди тільки те й роблять, що їх шукають. Ось і тепер, на початку нового тисячоліття, нам кортить їх якнайшвидше знайти. От тоді б ми вже звільнилися від гріха наших несвідомих тривог, повісили на них тягар наших поразок, за встановленим нами самими правом націлили б на них усю свою ненависть.
Усім зрозуміло, що доводити існування гніву потреби немає. Він — геть усюди, і особливий шквал гніву надходить від тих, хто так палко і самовіддано любить: батьківщину, честь, кордони — усе те, чим можна самоідентифікуватися, відмежувавшись від решти світу. Відкинувши усе, що надходить іззовні, із-за меж власного городу, а поготів — із-за моря-океану.
Он скільки його було у порту мого рідного міста, куди прибув корабель Берегової охорони зі ста п’ятдесятьма іммігрантами на борту. Міністр зовнішніх справ заборонив висадку людей, зазнавших кораблетрощі, а на причалі зібралися кілька сотень жителів, які вимагали звільнити тих, хто після багатьох днів тортур і насильства, що їм довелося пережити у Лівії, тепер спали на палубі військового корабля під зливами та лютою спекою сицилійського літа.
Ідеться не про містечкову плітку. Багато європейських газет писали про це бідолашне місто у найпівденнішому куточку Італії, що часто виявляється символом нашої совісті і в якому мені поталанило мешкати. То був не перший корабель із потерпілими, приречений на таку халепу дипломатами Європейської Співдружності, і, на жаль, — не останній. Їхньою бюрократичною грою з заявами та вето, побоюваннями створити прецедент — а можливо, й кількох мучеників — адже навіть кілька десятків урятованих від смерті здатні нагнати страху на цілий континент. Вхід до їхнього чистилища, хоч би куди вони направлялися в Європі — до Італії, Німеччини, Франції, Нідерландів, — майже завжди відбувається на Сицилії або Лампедузі. Нерідко — у Катаньї.
Отже, саме цим місцям доводиться виступати у ролі європейців, виявивши гостинність чи обурення. Зробити все можливе, щоб установити справедливість. Проти нас була більшість жителів міста, громадян Італії й узагалі чимало громадян Європи, а надто — місцеві рибалки. Мене вразила сварка між одним із рибалок і незнайомим мені протестувальником. Вони стояли один навпроти одного, заклавши руки за спину, щоб стримати свій безмежний гнів і не дати волі кулакам. Між тими двома чоловіками за кілька хвилин вибухнула сцена, що витягла на денне світло всю просту й гнітючу правду дебатів щодо імміграції та прийняття. Це мало нагадувало міжнародний конгрес чи університетські конференції, де обговорювалися особливо складні питання. Ще гірший аспект: національність двох протагоністів могла бути будь-якою. Сутичка могла відбутися у будь-якій іншій європейській країні. Результат від цього б не змінився.
Наведу детальний опис цієї сцени: у рибалки на голові — бейсболка футбольного клубу «Катаньї», ніздрі роздулися від люті, очі вирячені, і він горланив у бік протестувальника, що йому за це ніхто не платить, але він вважає за неприйнятне захищати іммігрантів, тоді як його італійські співвітчизники помирають від голоду. Високий, худорлявий протестувальник швидко второпав, що розумної дискусії годі й чекати, і обмежувався тим, що репетував рибалці в обличчя, що той нездатний мислити розумно. Повторив це разів десять із певним переконанням, нарешті відійшов убік. Другий обзивав його кретином, а решта поливали брудною лайкою. У поведінці того рибалки не було нічого награного. Треба сказати, що і в поводженні протестувальника я не помітив штучності. Але поки я спостерігав за тією сценою, в душі підтримуючи позицію того, хто захищав іммігрантів, мене потішила щирість рибалки, який викрикував: «Кретине! Ходімо зі мною до благодійної кухні! Ходімо, побачиш, скільки там італійців!»