Дуже складно уславляти гнів, коли це почуття становить основне підґрунтя політики популістів, нашого повсякдення, нашого життя у соціальних мережах, на роботі, у транспорті, на стадіоні, у родині, у подружжі. Я б, напевно, згорів від сорому, якби мені довелося обстоювати свою думку перед читачами, серед яких виявилися хлопці або дівчата із числа тих, кому довелося зазнати побоїв через їхні сексуальні уподобання, — жертви гомофобії. Не зміг би написати ані рядка з думкою про те, скільки жінок, тримаючи в руках цю книжку, запитують себе, як можна вихваляти жорстокість і насильство їхніх чоловіків, через яких їм доводиться щоразу вигадувати нові пояснення появи синців на обличчі й тілі. Було б значно простіше прикритися закликами до любові як антидоту насильства, з’їхати на безпечне й заспокійливе підґрунтя риторики щодо безтурботного, злагодженого життя, писати про необхідність уникати гніву, про те, що будь-які вчинки, що віддаляють нас від порядку та спокою, заслуговують на засудження, незалежно від їхніх причин. Отоді б не було б жодних причин відчувати незручність під час презентації книжки.
Та все ж я твердо переконаний, що хвала гніву — це найактуальніша тема для книжки в цей історичний період. Що ненависть, расизм, фашизм, з якими нам доводиться стикатися, викликані саме браком виховання цього почуття, дегенерацією нашої люті, як особистої, так і соціальної.
З альтернативою нам доводилося стикатися ще здавна: он скільки років ховаємося у чотирьох стінах домівки, де любов — позитивна і безсуперечна цінність, а насильство — причина всіх нещасть. Пригощаємо дітей у світлиці, готуємо обід, працюємо, щоб прогодувати родину, любимо дружину і разом із нею відмовляємося від певних аспектів свого життя, щоб його решта не порушувала рівноваги і можна було й надалі жити разом. Раз на півроку вислуховуємо те, що вчителі нам виказують про наших дітей, читаємо табель з оцінками, турбуємося про їхнє майбутнє. Кепкуємо з інфантильних витівок, що часом вони вчиняють, намагаємося навчати їх толерантності, співчуваємо, коли вони переймаються через зроблену дурницю.
Зі шкури ліземо, щоб їх захистити: вчимо не пхати носа в чужі справи, не помічати тих складних ситуацій, що їх не обходять. Інколи миримося з тим, що протягом тижня вони захоплюють школу й проголошують самоврядування, допоки у справи не втручається поліція, і заспокоюємо себе, що прогуляні уроки — не надто й важливі. Уважно придивляємося до їхніх облич у той час, коли підлітковий вік змушує їх замикатися у собі, придивляємося, чи не має слідів від уколів, коли вони засинають на дивані, нервуємося, коли відчуваємо, що їхнє волосся тхне тютюном. Сподіваємося на спокійну старість, мріємо бачити їх дорослими, рівноправними громадянами суспільства, з гарною роботою, гідною платнею, без рубців на обличчі, на душі і на долонях, як і багато років тому, коли ми їх народили, — чистими, ніжними й незаплямованими.
Мріємо старитися поступово, сподіваючись побачити одного дня батьківську усмішку на обличчі тих, хто завжди був і залишиться нашим сином, або як вагітність освітить обличчя нашої доньки. А потім — усе з самого початку: захищати внуків, підсолодивши своє ставлення до них, чого не дозволяли собі з дітьми і чого неможливо буде робити нишком від них.
І їм наказуватимемо (можливо, навіть ще більше, аніж раніше!) берегтися, уважно керувати автівкою, не користуватися скутером без крайньої потреби, перелічуватимемо численні свої страхи й тривоги, ніби якесь захисне заклинання. Звісно, цим зробимо їхні ходу й учинки незграбнішими й обмеженішими, зате безпечнішими. Адже ми просимо у життя лише безпеку, спокій і любов.
Але поза стінами домівки на нас чатує інший світ, звідки лунає брязкіт розбитого скла і гул повстання. Умощуємося зручніше на дивані, зачиняємо фіранки і вимикаємо світло. Якщо цього не досить, заплющуємо очі.
Що відбувається поза межами нашого самообману? У шкільних коридорах, де наші діти проводять щодня по кілька годин, випробовуючи силу власної жорстокості, знущаючись із тих, хто вибивається з традиційного образу світу, який ми з року в рік утовкмачували їм у мозок; у класах, де за нашим уявленням їм спокійно та безпечно, відводять убік очі в той час, як однокласники насміхаються з найслабкіших у зграї: інвалідів, гомосексуалів, хворобливо сором’язливих. Ми самі їх до такого привчили, то чому тут дивуватися? Їхні мобільні перетворюються на лабіринти, де зображення оголеної дівчини може застрягнути і висміюватися до самої смерті. Ми самі навчили їх поважати сексуальну мораль, стримувати власні бажання в обмін на спокій, і вони неабияк опанували цей урок. І згадуватимуть його навіть у дорослому віці, коли застосовуватимуть насильство проти жінки, яка дотримується інших політичних поглядів. А ще — пам’ятатимуть найголовніший урок: схиляти голову, протягувати руку у проханні перед сильнішими й могутнішими. І робитимуть це протягом цілого життя, вишукуючи щілину, щоб пролізти нагору, чиюсь протекцію, щоб видряпатися на кілька щаблів суспільною драбиною, підтримку поважного посадовця, який би подбав про них, знову відновив затишок хатніх стін, де ми їх випестували.