Завжди суща.
Я ворог людців загребущих,
На совість недужих,
Байдужих,
Підленьких,
Ниценьких і лицемірних,
У дружбі невірних.
* * *
Ти — моя радість,
Ти — мої крила,
Мої надії і моя сила,
Болі і муки, і сподівання,
Стрічі — розлуки
І сльози прощання.
Ти — моє щастя,
І моє горе,
1 почуттів море прозоре,
Ти — моя радість,
Ти — мої крила,
Стрічі розлуки,
Сумніви — муки…
А відректися від тебе несила,
Не моя сила!
* * *
За вікнами стугоніли
Вітровії — суховії,
Лютували, пустували,
Весні рученьки ламали.
Не пускали ні у поле, ані в гай,
Дріботіли — цокотіли:
«Весно, замерзай!»
Тупотіли — гуркотіли,
Кидались снігами,
Хлюпались дощами через край,
Реготались:
«Земле, замерзай!»
Та весна не слуха змови,
А приходить знову й знову,
Набирається щодня снаги,
Вже співають птахи, зацвіли луги.
Матері
Ти прости необачність речей,
Я караюсь безсонням ночей…
І прости за мовчанку гнітючу,
Не торкай більш струну болючу,
Ти прости!
Як не зможеш простити,
То осуди вироком
Всеосяжної доброти!
* * *
«Поживіть ще для себе,
Матусенько», — просять діти,
Заквітчали оселю, прибрали у квіти.
А вона все сміється,
Вже над внуками птахою в'ється:
Відпочину тоді, як піду за межу,
А поки що для вас
Побіжу та зроблю,
Побіжу та зроблю,
Побіжу!
Я іду зворушена над тобою, річечко.
Увійшла навіки в серце,
Голубая стрічечко.
Заплелась у пам'ять — бачила багато,
Молода і давня — ти чуттів багаття.
Пам'ятаєш, як слов'яночку,
Синьооку полоняночку,
Причаїла в водах — тихоплинних бродах
Від ординця захистила,
Збиті ніженьки обмила.
Це до тебе припадали вої Святополка,
Повертаючись з походів, рідна Шполко!
Журно ти співала, а трави зімліли,
Як кріпачки полотно чуже ніжили-білнли
Босі ніженьки обмивала їм
Та й водою чистою,
Наділяла радістю ще й іскристою.
Червоніла ти від крові поганської,
І крові козацької, християнської.
Слова
Слова мої — то серця повінь,
Чуттів бурхливий пломінь.
Слова — це звіт всечасний
Про землю рідну в щасті
Й горі повсякчаснім.
Слова мої — то горе й смуток.
Гірких удач — невдач присмуток.
Слова — це мій і чужий |жаль,
Солодкі муки і печаль.
Благословенна будь, жаго, й жива,
Бо я живу, доки живуть мої слова.
* * *
Ми з тобою, ненечко — одне ціле,
Я — частинка тебе змаліла.
Як нам гарно у світі жити,
Землю ласкаву удвох любити.
А вона до нас горнеться — правічна,
Тільки ж ми на ній, мамо, не вічні!
Недалеко розлука,
Стоїть за плечима, холодно диха.
Сіє лихо на нас в рукава,
Сіє лихо…
* * *
Страшна підлість чорна
Сажу лопатою горне,
На тендітні пагони любові
Сипле чорнії намови.
Цвіт довіри до людей сердечний
Трусить вбивчою порошею безпечно.
Вже й кривавляться пелюстки ніжно,
Та пручаються,
Від жорстокості страшної
Чистотою захищаються.
Святість зранена підводиться,
Відступати підлості тепер доводиться
Зацвітають знову квіти…
Я їх людям понесу,
Серця свого вічнії привіти.
* * *
Чи до поля дійду,
Колосочкам до ніг припаду,
Чи до древнього саду,
Чи загляну в таємну леваду,
Там торкнуться губами листочки
Моїх щік розпашілих,
Обніму своїм серцем пелюсточку кожну,
І щасливу, й тривожну.
І зозуля замре,
Зачудована світом,
Веселковим його привітом.
І куди б не ступила, не йшла я,
Барвінково та рутвяно
Стелить мені рушники
Кохана і рідна земля моя.
* * *
Чому душа твоя, людино, обміліла,
Що тзої справи так змаліли?
Лиш власні пожирають
Все твоє нутро турботи,
Ні для людей, як кажуть, не живеш,
Ні для роботи.
Чому лице твоє так кривить скептицизм,
Чому твій бог — дешевий практицизм?
І чом так солодко крилатість підтинаєш
Лезом Іронії безжаліско стинаєш?
Яка страшна твоя байдужість,
Яка страшна душі твоєї грубість!
Вона, як той мороз,
Що квіти губить і тиранить,