Серед мисливців на карадагському узбережжі існувало неписане правило: зеленушок не бити — ні дрібних, ні рулен. Надто красиві ці риби, і без них підводний краєвид багато втратив би.
Зеленушки живуть лише біля берегів і тримаються певного місця. Врятуватися від занадто невибагливих мисливців у відкритому морі вони не можуть. Навіть у ті дні, коли з якихось причин біля берегів немає великої риби, навколо скель обов'язково крутиться десяток-другий веселих зеленушок, на каменях лежать собачки, і бички вирячують свої опуклі очі. Без них підводний пейзаж буде пустим і мертвим, так само як мертвим здається ліс без птахів.
Завойовуючи новий, підводний світ, ми повинні пам'ятати про те, що нерозважливе знищення навіть дрібних тварин спричиняє не тільки перетворення киплячої життям ділянки на пустелю, а й часто призводить до ще тяжчих наслідків — порушення рівноваги в природі, яка поновлюється з величезними труднощами.
Гнітюча спека висить над Кримом.
Вітрець з півдня не приносить полегшення. Він несе до берега випаровування моря, і навіть уночі задушно, як у лазні.
На біостанції в ці дні не вистачає питної води. Її привозять у бочках з джерела, і вранці ми підстерігаємо водовоза, щоб наповнити відра, чайники і каструлі холодною чистою водою. Запасу повинно вистачити на добу. Годині об одинадцятій ранку води вже нема. Дві величезні бочки спорожняють туристи. Туристський маршрут пролягає через біостанцію, і цілий день повз наш парк тягнеться валка спраглих. Побачивши бочки в густій тіні сосен, люди кидаються до них з флягами і квартами. Та ба, даремні спроби націдити хоч краплю-вологи з кранів. Усе випили мандрівники, що проходили раніше, і постать знемагаючого від спеки туриста з величезним рюкзаком за плечима у повстяному капелюсі з бахромою стала такою ж звичною, як і питання: де тут вода?
На щастя, недалеко санаторій, а там води скільки завгодно. Туристи зітхають, ремствують і чвалають далі, дорогою до санаторію.
Біля нашого відра копошиться мурашня. Доводиться ставити його у миску з водою, але й це не дуже допомагає. Я раз у раз знімаю з поверхні води чорну плівку мурашок. Крім них, у нас ще з'явилися дармоїди. Зграя молодих синиць прилітає щоранку підбирати крихти коло палатки і пити з нашого відра. Вони звикли до нас і поводяться невимушено, мало не сідають на голови.
У нашому похідному господарстві відбуваються дивні явища. Ранками я знаходжу в целофанових мішечках з цукром і хлібом цілі колонії мурашок. Вони пролізають всередину через десятки малесеньких дірочок, які таємниче виникають щодня на прозорому тонкому целофані. Можна подумати, що по мішечках стріляють дробом. Майже кожного дня треба пересипати цукор в інший мішечок, а хліб я тепер тримаю у каструлі, там він добре зберігається, якщо тільки не зважати на цвіль, що другого ж дня повзе по ньому зеленими нитками.
У садоводів достигли перші абрикоси. Наше дерево, певно, пізнього сорту, і плоди ще прісні і тверді. Микола приніс із санаторію кілька кілограмів жовтогарячих оксамитових абрикосів. Оси, мурашки і мухи дізналися про наші покупки першими і поставилися до них цілком схвально. Довелося спішно вживати заходів. Новий целофановий пакет, наповнений овочами, повиснув на гілці сосни.
Ранком я прокинулася від пташиного галасу і метушні. Ми вже звикли до бійок над нашою головою. Дві пари на диво сварливих і незлагідних щиглів починали свої квартирні склоки з першим промінням сонця, і пташина лайка стала для нас звичною. Але цього разу відбувалася крупна баталія. Я визирнула з палатки. Нас грабували синиці. Вони товпилися і верещали, клюючи абрикоси через прозорий мішечок, якщо тільки жалюгідне лахміття целофану можна було назвати мішечком. А по стовбуру сосни до абрикосів сунула колона мурашок. Я поспіхом переобладнала свою кладовку, загорнувши всі продукти поверх мішечків рушниками й наволочками. І відносини з синицями, що трохи не зіпсувалися через жадібність пташок, знову стали чудовими. Для їхньої веселої зграї ми залишали на столі і гілках шматки хліба, цукру та овочів.
Ці енергійні птахи будять нас щодня зі сходом сонця. До полудня, коли налягає задушлива спека, зникають навіть синиці. Усі намагаються сховатися в тінь. Працювати в цей час стає важко. Миттю сохне акварель, руки прилипають до аркушів альбома, а наші «натурщики» неспокійно борсаються у теплій, що на очах випаровується, воді.