В ці години у нас перерва, ми відпочиваємо — кожний на свій смак: Микола бере ентомологічний сачок і вирушає блукати по горах під пекучим промінням кримського сонця. Він ловить комах для своєї колекції з таким же захопленням, з яким ми пірнаємо. Ми ж, що віддали серце мешканцям моря, йдемо до Кузьмича. Перший раз, коли Микола у масці вирушив знайомитися з чорноморським підводним пейзажем, я чекала його на березі з деяким острахом. У мені заворушилося егоїстичне побоювання: якщо він серйозно зацікавиться побаченим під водою, то… адже маска у нас була одна на двох!
Але, як і слід було чекати, краса чорноморського дна здалася Миколі досить убогою після підводних скарбів у далекосхідних морях. Він плавав з нами рідко, але треба віддати йому належне, помічав під час своїх коротких екскурсій удвічі більше цікавих речей, ніж ми, що не звикли ще до маскування морських тварин і їхнього дещо незвичайного для нас вигляду під водою.
У нас з Віталієм тепер новий товариш — Валя.
Вона підійшла до нас на березі і попросила позичити маску і ласти. Ми нашвидку пояснили їй, як видувати воду з трубки після підйому і хотіли ще поділитися своїм скудним досвідом у техніці занурення, як Валя ввійшла у воду і зникла в глибині з легкістю і швидкістю професійного нирця.
Минуло півхвилини, хвилина, а Валина голова не з'являлася на поверхні. Вона пробула під водою хвилину з лишком, строк ще зовсім не доступний для нас з Віталієм.
Дружба зав'язалася відразу. Валя, молоденька викладачка літератури, плавала і пірнала, мов качка, завжди була готова йти до найдальших бухт, ніколи не втрачала чудового настрою, уміла добірною мовою і з дивовижним хистом розповідати смішні історії. Словом, на наш погляд, — ідеальний товариш. Але в неї не було маски — ото біда. Поки ми зміркували, що треба поїхати у Феодосію і там купити грілку та інші вироби з гуми, усе було розкуплено бажаючими прилучитися до нового виду спорту.
З маски Віталія сміються, потім починають її приміряти і нарешті шукають у найближчих аптеках щось придатне для масок. З'явилися маски з грілок. Задумано дуже дотепно, навіть краще, ніж у Віталія, але й грілок давно вже нема. Люди пускаються на хитрощі і ліплять підводне спорядження з найдивовижніших предметів.
Зараз смішно згадати, які тільки маски не зустрічалися нам тоді на березі. Варто було б зібрати всі ці дикі зразки і влаштувати маленький музей. Але пізно: ці маски давно викинуто. Навіть невимогливі хлопчаки відвернуться тепер од деяких «приладів», що в них пірнали наші спортсмени того літа.
Значна частина публіки приїздить на день-два. Це бродячі спортсмени-підводники, що почули про цікаві місця на нашому березі. Але жити їм ніде. Усі будинки працівників біостанції і гуртожитки заповнені студентами та науковими працівниками з різних міст.
Перед нами пройшла низка масок випадкових відвідувачів, і ми тільки дивувалися, що може знести людина заради любимої справи. Найбільше нас вразив юнак, який вийшов з води, тримаючи в руках мішечок з старої рибальської сітки, напханий уламками пробкових сітьових поплавків. До мішечка була прив'язана гумова трубка, другий кінець її юнак тримав у роті. Звичайні окуляри обліплювала широка смуга липкого пластиру. Кілька шарів пластиру покривали дужки окулярів і наліплювалися на обличчя до вух.
Таким чином на певний строк створювалась «майже водонепроникна» маска. Обліплений пластиром ніс про всякий випадок перехоплювали поверх пластиру дерев'яними прищепками для білизни. Знімали маску досить просто: пластир оддирали від шкіри разом з бровами і волоссям на скронях. Власник маски трохи повискував, але, знявши маску, запевняв нас, що «це дуже зручно». Подібні тортури повторювалися в кожний вихід з води.
Яким же треба бути ентузіастом, щоб терпіти все це?! Юнак пробув у нас один день і потім виїхав освоювати решту районів кримського узбережжя. У нас лишилася тільки його фотографія. Мабуть, це було найфантастичніше з усіх бачених нами споряджень. Після цього нас уже ніщо не дивувало.
Пляж безлюдний у ті години, коли сонце стає над головою. Розжарена галька пече ноги крізь тонку підметку тапочок, і ми робимо найдивовижніші піруети, добираючись до води. Вздовж пляжу можна йти по воді, що дуже приємно. До Кузьмича ми добираємося за 15–20 хвилин, зовсім розморені від спеки. Вода не освіжає, вона нагріта до 26–28 градусів, і здається, можна просидіти в ній цілий день. Але після години перебування у такій, здавалося б, теплій воді, все ж настає момент, коли страшенно хочеться вибратися на берег. В інструкції на санаторному пляжі радили: «виходьте з води, як тільки хоч трохи почнете мерзнути». Боюся, що наша точка зору не зовсім збігалася з поглядами автора інструкції.