На глибині понад 200 метрів починається мертва зона моря — вода, насичена сірководнем. Улоговина моря, що досягає 2243 метри глибини, наповнена майже до краю цим газом, убивчим для всього живого, крім сірководневих бактерій. Розміщений над нею двохсотметровий шар води населяють численні пелагічні (що проводять усе життя в товщі води) тварини. Але нижче двохсот метрів вони спускаються тільки після своєї смерті. Межа сірководневої зони — межа життя.
Черепашка устриці. Серцевидка-кардіум.
У січні 1947 року в Новоросійській бухті було знайдено не відомий раніше у Чорному морі черевоногий молюск з родини пурпурних слимаків. Ні в Середземному морі, ні в Атлантичному океані таких молюсків не було. Отже, він проник до Чорного моря не звідти. Виявилося, що це молюск-рапана — вид дуже поширений у Тихому океані. Черепашка крупної рапани буває завбільшки з добрий кулак, забарвлена вона зовні у сіруватий колір, з яскравою червоно-оранжевою внутрішньою частиною.
З 1949 року почалося швидке розселення рапани у Чорному морі. Її стали знаходити і біля кавказьких, і біля кримських берегів.
Рапана — хижий молюск. Живиться вона двостулковими молюсками, особливо віддає перевагу устрицям і мідіям. Відома своїми багатими врожаями устрична банка у Гудаутах дуже постраждала від рапан, які за два місяці знищили велику частину устриць.
Ворогів у рапани в Чорному морі практично нема. Цей молюск плодючий і невибагливий до умов існування, витримує і коливання солоності, і низький вміст кисню у воді.
Щоб добратися з Тихого океану в Чорне море, рапані довелося пройти шлях у 9000 кілометрів. Дорослий молюск не зміг би протриматися на дні корабля під час цієї довгої подорожі. Вірогідніше припустити, що на дні швидкохідного судна, яке стояло в тихоокеанському порту, якась рапана відклала свої кокони з яйцями, що мали вигляд блідо-лілових пелюсток жоржини. Молодь вивелася тільки після приходу судна в Новоросійськ, і звідти почалося заселення Чорного моря цим молюском.
Рапана.
У нашій колекції рапани були, але одна справа, коли їх витягуєш драгою з дна, і зовсім інша річ, коли, поринаючи, знаходиш їх під водою. Дрібні рапани завбільшки з волоський горіх попадалися часто. Для нас вони не становили особливого інтересу, і ми їх не збирали, хоч я тепер дуже шкодую. Справа в тому, що в цих дрібних рапанах можна було знайти дуже цікавого мешканця моря.
Виявилося, що крихітний червонувато-коричневий рак-самітник, клібанаріус-мізантропус, який був звичайним мешканцем маленьких черепашок чорноморських молюсків гібули або наси, тепер почав оселятися і в черепашках дрібних молодих рапан. Знайшовши більшу, порівняно до колишньої, черепашку для житла, почав збільшуватися і рак-самітник, досягаючи розміру, граничного для цих раків у Середземному морі.
Таких надзвичайно крупних раків-самітників стали знаходити і вчені, і підводні спортсмени.
Ми ще не знали про це і байдуже пропливали повз дрібних рапан, сподіваючись знайти великого молюска.
Першу крупну рапану мені вдалося знайти зовсім випадково. Я пірнула, щоб оглянути невеликий грот, вірніше тріщину в скелі, облямовану рідкими кісками цистозири. Нічого цікавого у цій тріщині я не виявила, але, вже спливаючи, встигла помітити круглий світлий камінь, що чудом приліпився до майже прямовисного укосу сусідньої скелі. З поверхні важко було розгледіти, що це таке, але положення «каменя» на прямовисній скелі давало підстави припускати, що це рапана.
Я вагалася, не знаючи, що ж робити: глибина явно більша звичних п'яти або шести метрів, а я була сама.
Усі вагання скінчилися, коли трохи помітна з поверхні світлувата черепашка почала зникати в тіні виступу скелі. Я кілька разів легенько вдихнула повітря і кинулася вниз. Несильний біль у вухах дав знати, що наближається заповітна глибина — шість метрів. Невелике зусилля носоглотки — біль зник. Ще трохи вниз — і, змахом руки підхопивши рапану, я відштовхнулася ногами від скелі, даючи розгін для підняття.
Підійматися на поверхню довелося з максимальною швидкістю. Я лежала обличчям униз на воді, все ще не в силі віддихатися. У руці була затиснута велика рапана, що закрила кришечкою вічко черепашки.
Все обійшлося прекрасно, тільки чомусь появилася кров з носа, особливо, коли я спускалася потім на глибину більше семи-восьми метрів, але пізніше це неприємне явище зникло.
Все ж для таких занурень потрібне було граничне напруження сил, і вони не приносили великого задоволення. Надто швидко пролітаєш униз і вгору, а для детальних оглядів не лишається часу. Так було до кінця того сезону і на початку наступного, коли довелося знову поступово збільшувати глибину занурення. З поступовим збільшенням глибини такі явища, як-от: кровотечі з носа або сильний біль у вухах уже не псують настрою.