Скорпена нерухомо лежала на кам'янистому дні, час від часу широко роздуваючи зяберні кришки. Розтягнений рот щільно охоплював проковтувану рибу. Мені здалося, що жертва ще рухає хвостом. Повільно і поступово риба зникла у пащі хижака.
Мені набридло чекати кінця процесу, і я попливла далі. А повертаючись назад, знову завернула до старої знайомої. З пащі стирчав тепер самий кінець хвоста. Черево скорпени було роздуте, мов у жаби.
Скорпена — звичайнісінька риба у виловах рибаків. Чистити її дуже неприємно. Я якось боляче укололась під час цієї процедури, укол, незважаючи на промивання перекисом водню, не загоювався кілька днів, тому іншим разом, чистячи цю рибу, я спочатку зрізала ножицями її отруйні визи. У скорпени отрутовиділювальні залози розміщені в першому десятку спинних променів, у першому промені черевних плавців і в перших трьох променях анального плавця. Але й уколи об визи, що не мають отруйних залоз, теж досить неприємні і довго не гояться.
Коли треба нишпорити руками в розколинах скель або, розсуваючи водорості, шукати поміж їхніх стебел потрібних мені тварин, я завжди трохи боюсь уколотися об колючки скорпени. А з другого боку, вона приваблює мене своїм химерним виглядом і відвертими повадками справжнього хижака.
Скорпена — морський йорж.
Ловіння дрібних ракоподібних, черв'яків, молюсків та інших безхребетних іде своїм звичаєм.
Я приношу щодня нових тварин, але малюю їх значно менше, ніж це нам потрібно. Микола буркотить, що через моє захоплення рибами почала страждати основна робота. За мною зібрався вже неабиякий борг, але важко примусити себе працювати за столом, коли з тераси біостанції крізь прозору тиху воду видно кожний камінець і кожну гілочку цистозири, видно, як неквапливо проходять косяки кефалі і виблискують на сонці тіла сріблястих рибинок.
Я біжу до моря значно раніше від призначеної години, тішачи себе тим, що настануть ще дні, коли вітер нажене сильну хвилю і в каламутній воді майже нічого не побачиш. Ми називаємо це «каламутною погодою» на відміну від «прозорої погоди», в яку видно дно на глибині понад двадцять метрів.
У дні «каламутної погоди» я гарячково надолужую час, згаяний на підводні екскурсії. Проте якість малюнків не повинна страждати від квапливості, і доводиться, стримуючи нетерпіння, малювати кожну волосинку на тілі крихітних ракоподібних, які, нарешті, дочекалися своєї черги. Потім море заспокоюється, і ми знову пірнаємо до дорогих нашому серцю риб.
Одного з чудових «прозорих» днів наша трійка вирушила вже уторованою доріжкою до Кузьмича.
Ми не пробули там і півгодини, як із-за скелі показалася невелика група людей.
— Ото принесла лиха година, — пробуркотіла Валя, — зараз почнуть верещати і хлюпатися. Розженуть усю рибу.
— Ні, це не відпочиваючі, — сказав Віталій, вдивляючись у групу, що наближалася. — Здається, це з нашого роду.
Віталій мав рацію. З першого погляду було видно, що то підводні спортсмени. Попереду йшов засмаглий, аж ліловий, атлет з сивиною у густому волоссі. Він у позі Атласа, що тримав на плечах небозвід, ніс великий надувний човен. Одягнений «Атлас» просто, але мило: човен на плечах і мокрі плавки.
За ним ішов ще один спортсмен, такий же засмаглий і в такому ж чарівно простому костюмі. Тільки замість човна він ніс дивну на вигляд зброю., знайому мені з фотографій у книжках. За ними з-за скелі з'явилася дівчина в купальному костюмі, навантажена масками і ластами. Ми пильно дивилися на процесію і трохи заздрили багатому оснащенню експедиції. Мисливці зупинилися поруч з нами.
Побачивши у нас ласти і маски, вони звернулися до нас мов до старих знайомих. Це цілком природно, коли зустрічаються справжні любителі, хто б вони не були — собаководи, рибалки чи шахісти. Виявилося, що ці мисливці володіють не тільки чудовими новими рушницями київського заводу, але й справжнім боксом, пристосованим для зйомок під водою вузькоплівковою кінокамерою.
Віталій негайно дістав з рюкзака свою кінокамеру, почав квапливо заряджати її і заклеювати в грілку.
Якщо ми з цікавістю розглядали рушниці і бокс киян, то вони з не меншою цікавістю дивилися на маску і бокс Віталія. Їхні маски нам не сподобались, особливо одна з них, що закривала все обличчя, з вправленою в неї дихальною трубкою. При підніманні гума відходила од обличчя, і в маску наливалася вода. Щоб не захлинутися, доводилось зразу ж зривати з обличчя все пристосування. Інші маски, хоч і закривали тільки очі та ніс, але й вони мали таку ж невдалу конструкцію з трубкою, вправленою в стінку. Дихати носом було важко, не вистачало повітря, особливо після поринання: вода просочувалася всередину і заливала носоглотку. Гидкий каламутно-жовтий плексиглас щохвилини пітнів. Ні, ми не заздрили новим знайомим, приреченим на плавання у такому незручному спорядженні. А їм не подобалася наша конструкція. Навіть мою гордість, чудову маску «Чемпіон», вони забракували саме на тій підставі, що в ній треба було дихати через рот.