Гул дощу трохи стих, і до мене долетіли ритмічне поскрипування і посвистування вітру в гілках. Це шуміла тополя. Вона стояла за кілька метрів від палатки, мертва і висохла, наче мумія. Чому її досі не зрубали, коли дрова на біостанції були привізні, я так і не зрозуміла. Коли вітер був південний, я цілком спокійно дивилася, як гойдається і гнеться, потріскуючи, старезний стовбур тополі. Якби вона і впала, то на дорогу, а не на палатку: Але під час північного і північно-східного вітрів старе дерево перетворювалося на дамоклів меч, який міг упасти нам на голови при сильному пориві. Слухаючи загрозливі звуки тополі, що згиналася під ударами вітру, я подумала про ефемерність покрівлі над моєю головою, і мені вже не було так затишно, як раніш. Треба б глянути, як поводиться тополя, але в задній стінці палатки не було вікна. Вилізати під зливу дуже вже не хотілося.
Поки я вагалася, мою увагу привернув рух під підлогою палатки. Щось повзло там, звиваючись і здуваючи парусину. Низький поріг трохи піднявся, і я не встигла ойкнути, як через нього цибонула вода. Врівень з порогом мчав потік. Стікаючи з високого горба позаду саду, вода зливалася в швидкий і бурхливий струмок. Посередині його річища стояла наша палатка.
… Мілкий рівчак, обкопаний для очистки совісті навряд чи на глибину трьох-чотирьох сантиметрів, давно сховався під водою. Мені, підводному спортсменові, загрожувала доля княжни Тараканової. Але я не стала в мальовничу позу, добре знайому з картини Флавицького. Замість цього я руками й ногами вчепилася в полотнище палатки і підняла його разом з підлогою на півметра догори. Так я врятувалася від злої долі.
Найцікавіше було те, що хоч палатка практично плавала у воді, але всередині було зовсім сухо, якщо не брати до уваги невеликої калюжки, що просочилася через поріг. Добре, що наш дім був зшитий у вигляді мішка з стінами і підлогою, які становили одне ціле. Упевнившись, що в найближчий час смерть мені не загрожує, я знову почала знаходити в своєму становищі навіть приємні моменти. Що ж до тополі, то я розсудливо зміркувала, що коли вона витримала перший натиск бурі і не впала, то, можливо, витримає і наступні її удари. А якщо їй судилося впасти, то на це воля аллаха. Коротше кажучи, мені дуже не хотілося лізти у сирість.
Незабаром дощ вщух так само раптово, як і почався, але грізний гуркіт води долітав до мене з такою ж силою і навіть зростав щохвилини. Довелося виждати ще півгодини, поки не вичерпався струмок на нашій галявині. Тоді я вилізла з палатки. Тонкий шар грязюки затяг траву, і тільки де-не-де по ній пробивалися відсталі цівки води.
Ревіння потоку долітало з нашого безневинного і майже пересохлого яру за палаткою. Я не могла повірити своїм очам. Каламутний Терек з вирами і глинистою піною мчав врівень з берегами. У ньому мелькали газети і ганчірки, які позначали раніше місце табору туристів, що тільки-но пішли з табору. Потім усе це сміття винесло в море, а море в свою чергу викинуло значну частину його на пляж біостанції. Я зашльопала по грязюці назад у палатку, думаючи про те, що зараз прийде мокрий і нещасний Микола і замість відпочинку ми сушитимемо і палатку, і землю під нею.
Микола прийшов зовсім сухий. Він працював у музеї, коли раптово налетіла гроза. Темне лахміття хмар ще пливло над морем, а сонце вже знову припікало так, що від грязюки повалила пара. За годину все висохло. Тільки потік ще скаженів у яру, і під його шум, на диво, приємно було спати.
Під ранок усе стихло. Скромний струмочок дзюркотів на дні, і лише засохла грязюка на галявинці ще якийсь час нагадувала нам про бурю.
Найдовше пам'ятало про грозу море біля нашого берега. Чорний яр, що прорізав горби коло підніжжя Карагачу, виніс у море дуже багато глини. Біла каламуть затягла воду на 200–300 метрів од берега. Вона непроникною молочною завісою висіла у воді. Тільки через кілька днів море поступово стало таким же прозорим, як і було.
Поміж скелями побережної зони, там, де пісок або дрібний гравій утворює гладенькі площадки, ми часто знаходили невеликих скатів-хвостоколів, морських котів. Це були зовсім ще маленькі «скатята», деякі трохи більші за долоню. Але незважаючи на їхній зріст і покірливий вигляд, з ними треба було поводитись обережно. На тонких хвостиках молодих скатів був такий же вищерблений кинджал, як і в дорослих, і хоч його скоріше слід було назвати голкою, аніж кинджалом, заподіяні такою маленькою зброєю ранки були болючими.