Гребеневики.
Вітер з півдня — наш ворог. З-за горизонту виходять одна за одною важкі хвилі. Вони піднімають мул і пісок біля берега, відривають водорості і кидають гальку на берег.
У ці дні вода відносно прозора тільки в тих бухтах, де кам'янисте дно стрімко спускається в глибину, а берегові скелі створюють подекуди невеликі зони затишшя. Щоб дістатися до цих бухт під час прибою, потрібна шлюпка. Правда, в деякій з бухт можна пройти і через перевал, як це робив Вадик — підводний стрілець, але не завжди хочеться дертися на триста метрів угору по надзвичайно крутій стежці, а потім спускатися з перевалу в бухту і пам'ятати, що дорога назад ще менш зручна. Після хвилювання, коли море уже спокійне, вода ще кілька днів дуже каламутна, і треба чекати, поки осяде мул. Тоді можна йти в дальні глибокі бухти, пробираючись по карнизах вздовж берегових скель.
В один з таких днів Віталій, Микола і я вирушили в бухту Івана Розбійника, щоб перебратися з неї в Пуццоланову і Левину бухти. Шлюпки нам не дали, її зайняли гідробіологи. Та ми й не наполягали. Море було відносно спокійне. Дрібні хвилі хлюпались біля підніжжя скель, зрідка задував вітрець, що пурхав по всіх румбах.
Речей було небагато. Рюкзак з різною підводною збруєю і фотоприладдям у Віталія, фотоапарат і ентомологічний сачок у Миколи, вузлик із сніданком та маска з ластами — у мене. Ми дійшли до стіни Левінсона і вступили на вузьку підводну дорогу.
Намацуючи під водою виступи каміння, на які можна поставити ногу, ми повільно пробиралися вздовж стіни берегових скель. Інколи доводилось всім тілом притискуватись до теплої і шершавої скелі, щоб, зберігши рівновагу, зробити дальший крок. Подекуди ми відходили од стіни, перебираючись через купу валунів, що лежали біля її підніжжя.
Та лізти через ослизлі валуни було страшенно неприємно. Рубчасті підметки кедів одразу забивалися обривками водоростей і мулом, ноги сковзались і роз'їжджалися по камінню, і ми обдирали часом до крові коліна і лікті, намагаючись вдержатися на похилій, обточеній водою поверхні. Вода то досягала нам до кісточок, то піднімалась вище колін. Ми не встигли пройти й половини дороги, як з півдня подув вітер, хвилі стали збільшуватись, і з кожною миттю ставало важче встояти на ногах. Удари хвиль примушували нас судорожно чіплятися за стіни, змочені бризками і такі ж ослизлі, як підводні уступи каміння, по яких ми йшли.
Повертатись назад не хотілося, ми вперто лізли вперед, Микола тільки поклав у рюкзак Віталія наш: «Зеніт», а в сачок — свої штани і сорочку. Він високо підняв сачок на палиці і сподівався, таким чином, вийти сухим з води. Мені і Віталію втрачати було нічого, ми були в купальних костюмах. Вода здавалась теплою, і було навіть приємно, коли плечі й голову освіжав душ.
Я забарилась біля великого каменя, намагаючись перебратися через нього з втратою мінімальної кількості власної дорогоцінної шкіри. Чоловіки пішли трохи вперед. Я не дивилась навкруги, зосереджено балансуючи на слизькій поверхні каменя. Тільки почувши застережливий крик Віталія, підвела голову. Височезна хвиля з білою гривою піни навально бігла до берега. Нас розділяв хіба що десяток метрів. Я зробила відчайдушний стрибок і всім тілом прилипла до скелі, чекаючи нищівного удару. Чергова хвиля накрила мене з головою. Удар був не сильний, але, відкотившись од скелі, хвиля захопила з собою і мене, швидко і дуже делікатно відірвавши од кам'яної стінки.
Опиратися і боротися з хвилями біля самих скель було і марно, і небезпечно. Я попливла від берега, намагаючись не потрапити в чергову хвилю, яка могла сильно ударити мене об каміння. Пливти було дуже важко. Руки зайняті ластами, маскою, трубкою і вузликом з хлібом і ковбасою. Я притисла до грудей усе своє майно і, енергійно працюючи ногами, рушила далі. Але, дивна річ, скільки я не борсалася у воді, видимих наслідків не помічалося. Мене охопило дивне почуття безпорадності. Чогось не вистачало, тільки я не могла зрозуміти, чого саме. Я ледве встигла пірнути під наступну велику хвилю і уникнути удару об каміння. Відступаючи, хвиля відтягла мене трохи далі.