Сидячи в затінку скелі, Микола перебирав свій небагатий вилов, якихось стоногів і жучків. Слабкі звуки ударів кирки об каміння нагадали мені про Степана.
— Ходім пити воду, — сказала я, затискуючи в кулані свій вогненний сердолік. — До речі, подивимось, що знайшов Степан.
Із кам'яної ніші війнуло прохолодою і запахом вологої землі. Крижана цівка збігала по замшілій стіні і наповнювала заглибину коло її підніжжя. Вода була така прозора, що листочок на поверхні, здавалось, висів у повітрі. Ми пили холодну запашну воду маленькими ковтками, як п'ють рідкісне вино.
Степан, побачивши нас, кинув молоток і квапливо простягся на пляжі в невимушеній позі. Купи гальки і глибокі ями свідчили про пророблену роботу. Ми підсіли до нього.
— Все копаєте, ну-ну, — почав Віталій. — Окупається ваш труд?
Я готувалась задати якесь особливо ущипливе запитання, але не встигла.
Степан простягнув руку — у нього на долоні лежав чудовий агат завбільшки з волоський горіх. Концентричні візерунки чорного, білого, жовтого і червоного кольорів вкривали відшліфовану морем поверхню каменя. Я насилу стримала захоплений вигук. Микола і Віталій, як натури безпосередні, не приховували свого захоплення. Степан поблажливо слухав їхню похвалу
— Камінчик нічого собі, — сказала я недбало, — віддайте його мені в колекцію.
Степан був так вражений моїм нахабством, що навіть зразу не міг відповісти. Він деякий час дивився на мене з презирством, потім у нього виникла думка:
— Добре, — сказав він, — мінятися хочете? Вашу маску на мій агат?
Тепер я дивилась на нього з презирством.
— Маску? За ваш нікчемний булижник мою маску? — я вибухнула саркастичним сміхом, який тільки був у мене в запасі.
— А знайдіть-но такий булижник, — розізлився Степан, — спробуйте!
Саме цього я й добивалася.
— Зараз спробую.
Я пішла вздовж скопаного Степаном пляжу, час від часу нагинаючись і розгрібаючи рукою каміння. Через кілька хвилин я з радісним вигуком «знайшла» свій сердолік. Це був ефектний момент. Віталій і Микола зааплодували. Степан досить безуспішно намагався зберегти байдужий вираз обличчя.
— Як дивно, що я його не бачив, — пробурмотів він. — Цілком пристойний сердолік, я можу його навіть узяти в свою колекцію, — говорив цей ненаситний чоловік, крутячи в руках мою знахідку.
— Невже? Спасибі за високу честь, — пирхнула я, відбираючи в нього камінь. — Краще я його пожертвую в музей біостанції або подарую піонерам. — Це все було сказано, розуміється, для красного слівця. І я, і Степан добре знали, що я не розлучуся з сердоліком.
Розмова не клеїлась. Степанові дуже хотілося продовжувати роботу, особливо тепер, коли на його очах я знайшла чудовий камінь, але ми його зв'язували. Нам же п справді час було збиратися в дорогу.
Тільки той, хто цілий день провів на березі, лазив по скелях і боровся з хвилями, плавав, пірнав і лежав на сонці, а на сніданок мав лише жменю кашки з хліба й морської води та ложку консервів, може зрозуміти, які сили підняли нас із місця і потягли додому. Спочатку Микола згадав, що нам обіцяли борщ на обід, я була впевнена, що з учорашнього дня у нас лишилася каша і смажена риба. Віталій промимрив щось про, майже цілу банку свинячих консервів. Ми хутко зібралися.
Не минуло й хвилини, як перші камені осипу покотились униз з-під наших ніг. Я бадьоро видряпалась по осипу на площадку і сіла, щоб перевести дух. Знизу знову долинали удари по камінню — Степан повернувся до своєї роботи. Сонце майже торкалось вершини Карагачу, довгі тіні покрили бухти. Море, волохате і темне, шуміло під ногами. Я подивилась угору. Вузька стежка піднімалась від площадки до пологого каменя і зникала на його поверхні. Потім вона промайнула серед бурої сухої трави і щезла за скелею.
Мені ще ніколи не доводилось ходити по цій стежці через перевал. Взагалі я терпіти не можу лазити по горах. На мій погляд, це абсолютно безглузде зайняття. До того ж я боюсь висоти. Але Віталій і Микола хором клялися, що стежка з бухти Розбійника така ж гладенька, як алеї в нашому саду. У мене були деякі сумніви щодо точності їхнього порівняння, але іншого виходу з становища, яке створилося, не було. Довелося скоритися долі.
Спочатку стежка вилася по краю урвища над бухтою Розбійника, потім полізла вгору. Вона оббігала скелі і заглиблювалась у вузькі проходи між ними, губилася на камінні і знову з'являлась на травнистих ділянках. Але ні на одну хвилину не ставала більш горизонтальною. Вона, звиваючись, стояла на хвості, ніби кобра перед приборкувачем. Через півсотні метрів я зрозуміла, що більше не можу зробити жодного кроку. Ноги відмовлялися мене тримати, серце вискочило з грудної клітки і билося вже в горлі, перед очима стояв туман.