Калкан.
Калкан — це і є славнозвісне тюрбо, яке не раз згадується в художній літературі, особливо французькій, і вважається найбільшим делікатесом у всіх гурманів. Слава калкана цілком заслужена, м'ясо його надзвичайно ніжне і смачне.
Від інших камбал калкана легко відрізнити по великих конічних кістяних бляшках, які вкривають його голову й тіло. У великих калканів вони завбільшки з п'ятачок. Поміж ними сидять дрібніші бляшки. Забарвлення калкана, як я вже казала, може дуже змінюватися, залежно від фону. Але його все ж можна описати як сірувато-жовте з чорними і білими плямами у молодих і значно темніше, сіро-буре у дорослих. Якщо калкан лежить, то помітити його буває важко, тому що краї плавців він присипає піском, блідо-рожевого правого боку тіла, на якому лежить риба, — не видно, а верхній бік підібраний під забарвлення грунту.
На Чорному морі під час підводних екскурсій мені не доводилося зустрічати великих калканів, але підводні мисливці показували фотографії убитих ними екземплярів понад 70 сантиметрів завдовжки. Як поводяться великі камбали при зустрічі з людиною, я спостерігала наступного року на Азовському морі.
Крім морського язика і калкана, в Чорному морі найчастіше зустрічається камбала-глоса, не дуже велика, забарвлена в брудно-зелений або бурий колір з темними плямами, облямованими трохи світлішим обідком.
Камбали-глоси зустрічалися на піщаному грунті напроти санаторію. Дуже скоро я втратила до них інтерес. Щоб спостерігати їх, потрібне виняткове терпіння. Ці камбали годинами лежать зовсім нерухомо і лише коли-не-коли поводять навкруги опуклими очима. Вони теж присипають краї плавців тонким шаром піску.
У дорослих камбал обидва ока містяться на одному очному боці, одне біля одного. Завдяки цьому, лежачи на «сліпому» боці, камбалі зручно дивитися вгору обома очима. Але при виході з ікри мальки камбалових мають нормально розташовані очі — на правому і лівому боці голови. Підростаючи, мальки переходять до донного способу життя, ї очі в них поступово переміщаються на один бік. Відповідно з'являється певна косоротість і несиметричне забарвлення тіла.
Намальованих риб треба обов'язково фіксувати у формаліні. Я дуже не люблю цього робити, тому що швидко звикаю до тварин і в кожній з них знаходжу якісь індивідуальні риси, після чого класти їх у формалін стає просто неможливо. Мені так їх шкода, що я нишком випустила частину в море. Суворо кажучи, вони нам і не потрібні, бо всі ці риби є в інституті у фіксованому вигляді, крім того, ні коровка, ні морська миша ніколи нікого дуже не цікавлять. Але такий порядок: намальована тварина повинна бути зафіксована в колекції.
Камбала-глоса.
Для безхребетних це конче потрібно, тому що багатьох з них будуть визначати спеціалісти в Москві і Ленінграді. Адже точний рисунок форми тіла з усіма деталями можна робити з фіксованого матеріалу і зимою, не поспішаючи. І лише забарвлення, яке зовсім змінюється від формаліну або спирту, треба малювати з живого і здорового екземпляра.
В розпал роботи з'явився Віталій. Він їздив на кілька днів працювати в Судак і в Нікітський ботанічний сад. Певна річ, у нього знайшовся час і для того, щоб там поплавати.
Віталій захлинався від захвату, описуючи підводні скелі, гроти і печери. Мене взяли завидки, і я добилась дозволу поїхати туди в найближчий час. А втім, при тверезому і детальному опиті, коли з розповідей Віталія був зчищений товстий шар барвистих описів і захоплені зойки змінилися прозаїчними, але корисними відомостями про глибину, прозорість води і про риб, мій запал трохи охолов. З'ясувалося, що всі ці місця більш-менш схожі на наші, хоч і не такі грандіозні за масштабами, риби такі самі, як і в нас, але там їх менше.
Зате в нас на берегах майже нікого нема, крім випадкових груп прохожих туристів, а розповіді Віталія про рожевий ліс людських ніг під водою на пляжах Судака і Ялти звучали вже зовсім не спокусливо. Кінець кінцем поїздку я відклала, тим паче що треба було докінчити роботу з єнішарськими тваринами. Та все ж Віталій дуже зіпсував мені робочий настрій. Того ж дня, кинувши початий малюнок, я втекла на море.
Море трохи уляглось, але хвилі кольору рідкого кофе все ще гуркотіли галькою біля нашого пляжу. Треба було по суті йти до Кузьмича і там випливти далі од берега, але у мене в душі ще жеврів слабкий вогник почуття обов'язку, і совість заважала втекти на цілий день. Я пішла на компроміс, кривлячи душею і запевняючи себе, що через годину сидітиму за бінокуляром. Та, як завжди, увійшовши в воду, я опинилась в іншому світі, залишивши на березі всі добрі наміри і інтереси наземного світу.