Плавають саргани, вигинаючись всім тілом, роблячи швидкі і круті повороти. Коли, пірнувши в масці, піднімаєшся до поверхні води, стеля над головою здається складеною з прозорих лінз, які безперервно змінюють форму з струмливими темними плямами відображень глибини чи дна і з срібною, живою, як ртуть, сіткою бліків. Якщо виринаєш близько від берега, то вже коло самої поверхні на стелі з'являються хисткі контури прибережних скель, які здаються схиленими над водою.
Камса.
Гра хвиль, що викликає безперервну зміну світла і тіней на стелі, чудово маскує сарганів, які йдуть біля самої поверхні, особливо коли дивитись на них знизу, з риб'ячої точки зору. Зміїні тіла звиваються, черевце і боки блищать сріблом, а синьо-зелена спина цілком повторює колір тіней. Помітивши людину, що спливає під ними, саргани зараз же кидаються навтіки. Значно спокійніше вони реагують на постать, яка нерухомо висить у воді. Так мені щастило спостерігати їхнє полювання з дуже близької відстані.
У саргана кістки зелено-голубі, мов стара бірюза. Деякі старі жителі рибальських селищ на березі Азовського моря вважають сарганів «поганими» на тій підставі, що вони «схожі на гадюку» і в них зелені кістки.
Із моїх знайомих мисливців тільки двоє хвалилися, що підстрелили саргана. Це й зрозуміло: влучити стрілою у вузьку рибу, яка швидко рухається, можна, мабуть, лише випадково. Саргани досягають 55–60 сантиметрів завдовжки, м'ясо їхнє надзвичайно смачне.
Дуже схожа на маленьких сарганів піщанка, або піскорийка. Це невеличка рибка близько 15–17 сантиметрів завдовжки з таким самим змієвидним тулубом, як у саргана. Забарвлення її з сріблястими боками і зеленкуватою спинкою, а також манера плавати, звиваючись усім тілом, ввели мене в оману, і я, признаюсь, перша зграйка піщанок, яких я зустріла, здалася мені молодими сарганами. Мене тільки здивувало, що всі ці мнимі сарганчики пливли стрункою колоною під кутом до поверхні, ніби стоячи на хвості.
Сарган.
Коли я придивилась ближче, виявилося, що на відміну від сарганів у них спинні плавці йшли майже від голови до хвостового стебла. Але найважливіша відмінність полягала в тому, що хоч ці риби були досить гостроносі і нижні щелепи в них трохи висувалися вперед, до характерних голкоподібних щелеп саргана з особливо довгою нижньою голкою було ще далеко.
Піщанки, як правило, ідуть зграями, і зграї іноді бувають величезні. Найбільше скупчення цих риб, типових мешканців піщаного грунту, я зустріла приблизно за кілометр від берега. Напередодні цього дня ми із старшим іхтіологом біостанції, Георгієм Петровичем, вирушили у невеликий рейс на «Вяземському». Суденце мало пройти вздовж берега з донним тралом.
Піщанки.
Глибина була невелика, близько 25–30 метрів, і, як добре відомо і Георгію Петровичу, і капітану, що знали цей район, як свою квартиру, на дні був пісок. Ніхто б і не подумав, що трал може зачепитись. Проте, на великий подив усіх учасників, при першому ж заході трал зачепився за щось, і трос моментально обірвався.
Капітан Іван Анкудинович, людина досвідчена і дуже спокійна, розрахував по стравленому тросу приблизне місце, де загублено трал, і наказав спустити невеликий якір-кішку, сподіваючись підчепити ним трал. Через кілька хвилин кішка теж зачепилася за щось вельми солідне (можливо, це був великий камінь) і рішуче не відпускала свою здобич. Ми поставили над якорем буй і повернулись додому з порожніми руками. Того дня море трохи хвилювалося, і для дальших розшуків погода була не дуже сприятлива.
Через добу, проте, вітер майже вщух, і тільки невеликі брижі морщили воду. Думка шукати загублений трал за допомогою нашого нескладного підводного спорядження виникла якось сама собою.
Плавців, у яких були маски (в той час нас було троє), взяли на «Вяземського» і за десять хвилин приставили до того місця, де загубили трал.
Ми повинні були пливти паралельними курсами, оглядаючи площу в кілька сот квадратних метрів, у центрі якої на дрібних хвилях підскакувала кругла голова буя.
Я повільно попливла, час від часу звіряючи свій шлях з береговими орієнтирами, вказаними капітаном. Сонце стояло майже в зеніті — його промені пронизували воду, збираючись десь далеко внизу, біля дна, в сліпучий клубок світного туману. Тільки повернувшись спиною до сонця, мені пощастило здихатися підводного світла, яке змушувало до краю напружувати зір у марних спробах побачити щось за світловою завісою.