Зануривши обличчя в воду, я пильно вдивлялася в синьо-зелену глибину, де інколи спалахували сріблясті іскри риб'ячої дрібноти. Іван Анкудинович покладав великі надії на білі поплавці трала, які повинні бути здалеку помітні в прозорій воді.
Кожен із нас плекав надію знайти трал і стати героєм дня. Найбільше я боялась почути закличні крики, що означали б кінець розшуків і славу для іншого. Тепер смішно згадати, як у мене радісно завмирало серце, коли в зеленому тумані з'являлись великі білі диски. Я кожного разу ладна була гукнути судно, що дрейфувало поблизу, і кожного разу, пірнувши глибше, замість поплавців знаходила кілька медуз-аурелій, які ліниво пливли кудись у нижніх шарах води.
Дно було видно часом досить чітко. Інколи на світлуватому фоні піску чи мулу виникали примарні темні плями чи то водоростей, чи каменів. Шукаючи, я трохи відхилилася від заданого курсу і випливла на глибину, де не було ніякої ознаки дна, навіть у вигляді темних і світлих плям. Підо мною було тільки голубувато-зелене сяйво води, яке позбавляє того ілюзорного зв'язку з сушею, що надає впевненості в своїй безпеці. Загалом ніби однаково, де почнеш тонути: на глибині 20 чи 30 метрів. Але навіть твердо знаючи, що в ластах і з дихальною трубкою шанси потонути зводяться до мізерної частки процента (практично до нуля), а різниця в десять метрів не має ані найменшого значення, мимоволі відчуваєш себе безпечніше, коли десь далеко внизу мріє дно.
Я тільки збиралася повернути назад, як у мене в очах почало рябіти і трохи запаморочилась голова. Я пильно вдивлялась у воду, не розуміючи, що ж зі мною діється, і все виразніше бачила, як у синьому світному мороці глибоко внизу повільно і безперервно обертаються якісь смуги і кола, перетинаючи одне одного в безперервному русі. Ні, це не був обман зору. Через хвилину я зрозуміла причину дивного явища: з дна піднімалась величезна зграя піщанок.
Наскільки сягало око, вода була заповнена сотнями тисяч рухливих риб. Зграя розбивалась на окремі шари, і кожний шар плив у площині, паралельній іншим шарам, але трохи в іншому напрямку. До того ж усі ці легіони піщанок звивалися, як змійки, майже вертикально стоячи у воді. В очах так рябіло і мигтіло, що, поки зграя не оточила мене впритул, я не могла розглядіти окремих риб.
Скоро я опинилася всередині зграї, майже нерухомо лежачи на воді і пильно дивлячись на цікаве видовище. Хоч як багато їх було, але розподіл риб у зграї був на диво рівномірним. Вони ані на хвилину не порушували свій стрій, абсолютно ігноруючи мене. Проте весь час навколо мене, приблизно на відстані витягнутої руки, був порожній простір. Здавалось, я перебуваю в прозорій посудині, а за її стінками плаває вся маса риби. Ніяких перепливань перед самим моїм носом або метушні за своєю спиною, що дозволяють собі невеликі зграйки атерини або камси, я не бачила. Навіть, коли я раптово простягла руку, замість панічного метання чи стрибків убік піщанки розступилися, і навколо витягнутої руки зразу утворився пустий простір.
Піщанки проходили досить довго. Мої товариші продовжували розшуки трала, я чекала, коли пройде зграя, а з «Вяземського» вже долинали нетерплячі вигуки. Нас викликали на судно і звеліли обігрітись і відпочити. Ми шукали трала ще деякий час, все частіше повертаючись на судно, щоб трохи зігрітись. Нарешті, у капітана урвався терпець, і він наказав рушати додому.
На наше виправдання треба сказати, що розшуки трала були безрезультатними навіть тоді, коли за це взялися підводники, озброєні аквалангами. Мабуть, місце загублення було встановлене не досить точно. А в цій справі навіть сто метрів багато важать.
Зате ми знайшли кілька загублених якорів, благополучно піднятих з нашою допомогою. Це трохи реабілітувало нас в очах капітана, бо якорі, що лежали на дні моря, лічились за ним.
Непомітно підійшов вересень. У кінці серпня роз'їхалися студенти і викладачі. На біостанції нас, приїжджих, лишилося всього кілька чоловік.
Після від'їзду студентів ми перебрались у кімнату гуртожитку під музеєм. Я знову зазнала насолоди цивілізації і відверто тішилась електричним освітленням і тим, що я можу розпалювати примус, не затуляючи його своїм тілом від шалених поривів вітру. Романтика життя в наметі на лоні природи набридла мені за останні тижні. Набридла тіснота, невпорядкованість нашого парусинового дому, відсутність світла і безперервний вітер, який заважав працювати біля намету.