Коли показалася шлюпка, подорожній не повірив своїм очам. Микола і Віталій були здивовані, мабуть, не менше за врятованого. Кому спаде на думку йти по цій дорозі у вересні, коли погода міняється щодня, та ще й самому? Він просидів на своєму виступі всього чотири години і відбувся порівняно легко. Пригода скінчилась благополучно. А що було б з ним, якби Віталію і Миколі не спало раптом на думку пройтись на шлюпці за Мишачу щілину?! Вночі піднялося сильне хвилювання, і на ранок усі виходи в море, намічені за планом, були відкладені на дві доби.
Володю надвечір відправили на попутній машині в Планерське. Ми ще обговорювали його пригоду, коли до нас зайшов Анатолій Михайлович. Він прожив на Карадазі багато років і був великим ентузіастом цих місць і чудовим знавцем взагалі всього Криму. Виходив усі стежки, дослідив печери і гроти, знайшов нові дороги до наймальовничіших місць Карадагу, склав безпечні і цікаві маршрути для туристів. Він деякий час працював екскурсоводом у санаторії «Кримське Примор'я». Майже щодня мимо біостанції йшли десятки відпочиваючих, які під його керівництвом відвідували і вершину Карагачу, і цирк Хоба-Тепе. Багато хто з його супутників на все життя прив'язався до диких і грандіозних пейзажів Карадагу і з року в рік приїжджай в ті ж самі місця. Вони вже самі ведуть за собою ланцюжок туристів, яким приємніше йти вузенькою гірською стежечкою, ніж тинятись по затоптаних доріжках курортних парків.
Анатолій Михайлович розповів нам історію, яка трапилась у 1956 році.
На світанку його розбудив наполегливий стукіт у двері. Він виглянув надвір. Троє плачучих дівчат, блідих і змучених, перебиваючи одна одну, благали його швидше йти з ними, щоб допомогти рятувальній експедиції. Анатолій Михайлович зрозумів із їхніх плутаних пояснень лише одне: треба зараз же бігти на допомогу, бо буде пізно. Вже по дорозі він з'ясував, що повинен вести групу з канатами кудись у район Хоба-Тепе, де треба знайти підхід до берегової стіни точно над місцем події. По дорозі Анатолій Михайлович прихопив з табору дніпропетровських студентів-геологів ще кількох чоловік і упевнено повів їх по гірських стежках до наміченої ним точки.
А сталося ось що: шестеро студентів-москвичів приїхали відпочивати в Планерське. Це була весела і допитлива компанія — чотири дівчини і два юнаки, які бажали своїми очима побачити дива Карадагу, про які вони наслухалися ще в Москві. Їм попався один із тих «знавців», який найкраще знав пляж Планерського, але умів переконливо брехати про свої походи вздовж узбережжя.
— Як пройти в Сердолікову бухту і далі, до Воріт? Це справжнісінька дрібниця. Пропливете сто метрів від Сердолікової бухти — і перед вами вже Золоті Ворота. Вже хто-хто, а я знаю, десятки разів ходив… — базікав цей легковажний чоловік, не розуміючи, що він робить практично злочин, посилаючи довірливих слухачів у дуже тяжкий і небезпечний похід.
Так, там може пройти сильна, фізично загартована людина, добрий плавець, що знає дорогу або йде з людиною, яка вже тут бувала. І обов'язково треба мати з собою їжу і прісну воду. Не можна забувати, що по береговій лінії від Планерського до біостанції близько 12 кілометрів подекуди надзвичайно важкого шляху.
Нічого цього не знали веселі студенти, які вийшли вдосвіта із Планерського. Об 11-й годині ранку вони не кваплячись дісталися до Сердолікової бухти, пробираючись по виступах скель або плавом. Купались і загоряли на пляжі Сердолікової бухти, щоб потім рушити далі і до вечора вернутися в Планерське. Одежу сховали в Сердоліковій бухті, сподіваючись забрати її по дорозі назад.
За словами базіки з Планерського, після Сердолікової бухти треба було пливти «сто метрів до Воріт». Але ось уже зникли вдалині обриси Стрижевої скелі, сили почали вичерпуватись, а попереду височіли все ті ж самі прямовисні стіни Хоба-Тепе. Їм доводилось пливти навіть там, де людина, яка знає дорогу, могла економити силу, йдучи по підводних уступах вздовж стіни. Де-не-де і їм вдавалось проповзти трохи по прибережних скелях, але все менше залишалося сил, і кінець кінцем в однієї з дівчат стало погано з серцем. Вся компанія вибралась на виступ скелі, що, на щастя, трапився їм, — на так званий Баклановий мис, близько чотирьох квадратних метрів голої скелі, на якій вони і знайшли собі притулок.