Було вже шість годин вечора. Майже п'ять годин витрачено на подолання шляху між Сердоліковою бухтою і Золотими Воротами. Так, саме Золотими Воротами, тому що тепер від Бакланового мису до Левиної бухти залишалась дрібничка, та сама сотня чи півтори сотні метрів, про які говорив базіка, що послав їх.
Із Левиної бухти, перебравшись через скелю Лев, вони опинилися б у Прикордонній бухті навпроти Золотих Воріт. А там людина, яка знає дорогу, пробралася б у Пуццоланову бухту і з неї по тій стежці, по якій ішли ми, вийшли б на хребет Карагачу. Та студенти не знали, що за виступом скелі, зовсім недалеко, лежить єдиний правильний шлях. Голодні і змерзлі, знесилені, вони не наважувалися йти далі вздовж моря і після короткої наради зважились на вчинок, зовсім божевільний з точки зору людини, яка знає берегові скелі Хоба-Тепе.
Дивлячись на виступи, які закривали від них решту стіни, вони вирішили, що це і є край скелі, на який треба видертися, щоб збігати потім на біостанцію по шлюпку. Дівчата залишилися чекати допомоги на Бак-лановому мисі, юнаки полізли на скелю. Але за виступом були ще виступи, і ще; все вище піднімалися стіни, і все вище пробиралися два студенти. Навряд чи наважилися б вони на штурм скель, якби знали, що ці стіни підносяться майже на чотириста метрів і, за відомостями дослідників Карадагу, з боку моря неприступні.
Чіпляючись за ледве видимі або відчутні нерівності каменів, студенти примудрилися забратись на висоту двохсот метрів, тобто досягли половини шляху. Швидко темніло, до вершини було невідомо ще скільки не подоланих метрів стіни, під юнаками був двохсотметровий обрив. І тут на додачу до всіх нещасть виступ, на який став другий із подорожніх, обвалився під його вагою, і студент на мить повис на руках.
Насилу знайшовши точку опори для однієї ноги, він усім тілом розплатався на стіні, тримаючись руками за край розколини. Це все, на що він був здатний. Ні лізти далі, ні тим більше злізти зі скелі вниз він не міг. Юнакові лишалося тільки висіти на руках, час від часу міняючи ногу на малесенькому виступі і всієї душею вірячи обіцянці свого товариша, який поклявся, що вибереться нагору і приведе допомогу.
І товариш додержав слова. Сталося те, чому не можна повірити, дивлячись з моря на стіну, по якій піднімалися студенти. У цілковитій темряві людина, яка знала, що від неї залежить життя товариша, видерлась наверх, змучена до тієї межі, коли слабкі духом непритомніють.
Було вже близько десятої години вечора, коли останні метри скелі були подолані. Підбадьоривши товариша і не дозволивши собі й хвилини відпочинку, юнак незнайомими гірськими стежками, де і вдень важко знайти дорогу, кинувся по допомогу. О 12-ій годині ночі він, напівмертвий від утоми, з'явився на біостанції. Із малозрозумілих пояснень зміркували, що нещастя трапилося десь у районі Мишачої щілини, за Левиною бухтою. Негайно спорядили шлюпку з людьми. А студент з двома геологами, озброєними вірьовкою, рушив до місця події через хребет. Але що вони могли зробити вночі? Вони навіть не могли знайти місця, де висів студент, що потрапив у біду. Люди на шлюпці теж нічим не могли йому допомогти. Треба було чекати світанку і спускати канат зверху, точно до того виступу, на якому з останніх сил тримався ослабілий юнак.
Дівчата сиділи на камені Бакланового мису і безперервно перекликалися з товаришем, який висів десь над їхніми головами в чорному нічному небі. Шлюпка вирушила назад на біостанцію. Дівчата категорично відмовилися поїхати від свого товариша. Треба чекати світанку, щоб знайти місце, де спустити канат? Гаразд, вони будуть чекати світанку тут, на камені, між морем і прямовисною стіною. Якщо вони підуть на шлюпці, товариш може заснути, розгубитись, занепасти духом — усе це буде рівнозначно його загибелі. Вони, його друзі, не покинуть його в таку хвилину. І всю ніч до світанку вони співали йому пісень, підбадьорювали жартами і освічувались йому в коханні, ні на мить не даючи помітити, що самі змучені до краю і то одна, то інша слабне духом і гірко плаче, поклавши голову на холодний і вогкий камінь.
Так минула ніч, і лише на світанку, коли шлюпка прибула по них вдруге і майже силоміць повезла трьох з них на біостанцію, вони дали волю сльозам і відчаєві.. Четверта дівчина лишилась на Баклановому мисі, щоб той, що висів на скелі, не подумав, ніби його покинули. Вона продовжувала кричати йому підбадьорливі слова і співати, поки не прийшла допомога.