Знаючи кожний виступ на вершині, Анатолій Михайлович привів рятувальну групу точно до потрібного місця. По дорозі до них приєдналася група, що вийшла вночі, яка все ще не могла знайти, де висить людина.
Перша спроба виявилась невдалою. Той, що висів на скелі, ні на мить не міг відпустити руки, щоб схопитися за канат. Та чи й зміг би він вдержатись за нього затерплими, втомленими руками? Тоді зробили петлю і спустили її трохи нижче.
Після кількох невдалих спроб їм все ж пощастило підвести петлю до ніг потерпілого. Він просунув у неї вільну ногу і обхопив руками канат. Повільно, дуже обережно, почали ті, що стояли нагорі, вибирати туго натягнутий канат. Знизу, де бовваніла постать на канаті, донісся слабий крик. Насилу можна було зрозуміти, що юнак просить води. Розпухле від спраги горло могло випускати лише неясну подобу слів. На щастя, у рятувальників знайшлася пляшка, а джерело холодної води було недалеко — в ущелині. Пляшку з водою спустили на мотузці до потерпілого і продовжували підйом. Пройшло немало часу, перш ніж голова студента показалася над урвищем, його підхопили під руки і витягли на схил. Крики «ура» і радісні сльози дівчат привітали врятованого. Але він уже був непритомний. Він провів на своєму виступі в кілька квадратних сантиметрів близько 16 годин.
Було вже опівдні, коли він, обпечений сонцем, обдертий об виступи скель, змучений голодом, спрагою і втомою, лежав у безпеці на вершині стіни.
Коли б не велика сила дружби і усвідомлення відповідальності всіх за одного і одного за всіх, навряд чи ця страшна пригода скінчилася б так щасливо.
На жаль, випадок із студентами не поодинокий. Море і гори криють у собі немало небезпек, а легковажне ставлення до цих небезпек не раз призводило до сумних наслідків.
Зірвався і загинув у безодні шістнадцятилітній юнак, потонула студентка з Пермі, змита зі скелі, коли несподівано почалося хвилювання. Її приятелька ледве врятувалася, зідравши нігті об каміння. А скільки безіменних жертв в історії Карадагу?
До нас на станцію приїжджала група підводних спортсменів, які кочували по Криму. Це досвідчені підводники, порівняно з якими ми були просто зеленими новачками. У них було найбагатше спорядження, яке може лише приснитися підводникові-початківцю. Прекрасні маски і рушниці, великий бокс для підводних зйомок і справжні акваланги. Мотор «Победы» давав їм можливість накачувати повітря в балони. Ми з Віталієм заздрісно дивились на них, але, пам'ятаючи, що нам обіцяли дати можливість поплавати з аквалангом, терпеливо чекали щасливої години. На жаль, нічого з цього не вийшло. Підводники змушені були спішно виїхати в Москву, так і не виконавши своєї обіцянки. Ми з Віталієм мужньо перенесли удар долі, і за це вона послала нам дядю Федю.
Група кінохроніки складалася з трьох чоловік: оператора Федора Олександровича і двох Валь, чорненького і біленького. Обидва Валі були студенти, добрі плавці-підводники, що виконували при Федорові Олександровичу, якого вони шанобливо іменували дядею Федею, роль помічників оператора, яка, як відомо, включає надзвичайно широкий круг обов'язків.
Крім кіноапаратури, солідної професіональної апаратури, у них були акваланг і запас стисненого повітря в транспортному балоні. Кіногрупа оселилась на старому катері «Карадаг», що стояв на гальці причалу. Там були тісні, але затишні каюти, море і повна незалежність.
Темніти тепер стало значно раніше, і з настанням сутінків до нас на вогник кожного вечора збирався народ. Ми випивали за вечір три-чотири чайники міцного чаю, який артистично заварював дядя Федя, вдаючись до таких тонкощів і хитрощів, що запашний напій зовнішнім виглядом скоріше скидався на дьоготь. Дядя був душею наших посиденьок. Зйомки під водою він почав ще в ті далекі часи, коли вважалося, що, крім спеціально відібраних спеціалістів, водолазів, ніхто не може переступити заповітний поріг підводного світу. Дядя Федя мав чудову пам'ять, і оповідач він був прекрасний. Ми з насолодою слухали його нескінченні розповіді про всякі підводні і надводні події, починаючи з історії про розшуки знаменитого «Чорного Принца» і кінчаючи барвистими описами пригод оператора в азіатських степах і пустелях.
Кіногрупа приїхала на Карадаг, шукаючи прозорої води. Вона провела перед цим деякий час у Керченській протоці, де група археологів під керівництвом професора Блаватського вела під водою археологічні розвідки. Умови для підводних зйомок, за розповідями членів кіногрупи, були там зовсім неприйнятні. Видимість не більше метра, і знімати в таких умовах було, м'яко висловлюючись, нерозумно. І ось вони, наслухавшись розповідей про прозору воду карадагського району, прикотили до нас. Але час був вибраний невдало. Каламутні вали, які піднімали білі розриви піни коло прибережних каменів, дуже мало скидались на прозору глибину, про яку мріяли наші кінодіячі. Треба було почекати, поки заспокоїться море. І вони коротали час за звичайним заняттям усіх людей, що мають які-небудь механізми, тобто розбирали і знову складали все те, що могло бути розібране і розгвинчене, а в проміжках скаржилися на погоду.