Вітер вщух лише через кілька днів. Моторна шлюпка біостанції, перевантажена до краю важкою апаратурою і людьми, доставила нас у Сердолікову бухту. Ми з Віталієм особливо наполегливо рекомендували дяді Феді цей район для його зйомок. Там різноманітні і красиві пейзажі, і дуже прозора вода.
Було не більше дев'яти годин ранку, коли ми висадились на пустинному березі. День видався тихий і жаркий, вода була прозора і тепла. Іван Анкудинович попередив нас напередодні, що годині о дванадцятій за нами зайде «Вяземський», який працює у морі «на стометрівці», тобто десь дуже далеко від берега.
Дядя Федя не хотів втрачати й хвилини. Він одразу ж почав зйомки, вибираючи наймальовничіші скелі і примушуючи своїх помічників (яких у нього тепер було четверо) пропливати перед об'єктивом, пірнати, появлятися з-за скелі і т. д. Коли з'явились кефалі, дядя Федя став знімати риб, а ми зображували фон, борсаючись на задньому плані. Потім апарат перейшов до нас, а змерзлий дядя Федя грівся на березі. Я з нетерпінням чекала, коли в діло піде акваланг. Він лежав у затінку біля скелі і притягував мене, мов магніт. На моє щастя, в кіноапараті щось заїло, і всі посідали на березі кружка, щоб взятися за любиму справу — розібрати апарат на складові частини. Розіслали брезент і, діставши викрутки, накинулись на апарат, виуджуючи з нього якісь шестірні і пружини.
Було вже близько першої години дня, і кожної хвилини можна було чекати появи судна. Я найбільше цього боялася. Невідомо, як буде з погодою, які плани виникнуть у неспокійній голові дяді Феді і чи зможу я взагалі в цьому році поплавати з аквалангом?! Дядя Федя зрозумів мої муки. Валя біленький за його дорученням нашвидку пояснив мені правила поведінки аквалангіста під водою. Дещо я, звичайно, знала (правда, суто теоретично), прочитавши силу-силенну літератури з підводного спорту. Коли Валя надів на мене акваланг, я від несподіваної ваги мало не втратила рівноваги. Ще трохи, і я впала б навзнак. Хто б міг подумати, що якісь там 24 кілограми можуть потягти мене назад з такою силою. Правда, під ногами в мене була слизька кругла галька з кулак завбільшки, по якій і без додаткового вантажу за спиною ходити незручно.
У воду мене звели урочисто, підтримуючи попід руки, мов архієрея. У воді акваланг втратив вагу, я зовсім перестала відчувати його тягар, навіть, навпаки, він надавав мені трохи більшої плавучості, ніж треба. Валя біленький проплив за мною слідом десятка півтора метрів і, заспокоєний упевненістю, з якою я поступово, додержуючись похилу дна, входила у глибочінь, повернув назад до берега.
Я пливла, все ще не перестаючи дивуватися, як тут легко дихати. З кожним вдихом я мимоволі чекала, що мені в легені рине їдка морська вода, і кожний вдих здавався мені чудом. Потроху я звикла до того, що свіжий струмінь повітря, яке ледь пахло гумою, вільно надходить із загубника. Трохи глибше з'явилось неприємне відчуття у вухах. Я піддула трохи повітря у вуха і зробила ковток, як мене вчив Валя. Неприємне відчуття одразу зникло. Я то спливала трохи, то опускалась до самого дна у величезному захваті від свободи і легкості ширяння. Можна було майже нерухомо повиснути у воді біля самого дна, що було мені недоступно без акваланга, тому що, як я вже казала, звичайно вода викидала мене зараз же на поверхню. Єдине, що було трохи втрачене, це та легкість і швидкість поворотів, до якої я звикла, плаваючи в масці. З'ясувалося, наприклад, що не можна опускатися вниз зовсім перпендикулярно. Один удар легеневим автоматом по потилиці навчив мене на все життя цієї немудрої істини. Коли минув перший захват і стало здаватися природним, що під водою можна дихати, я сіла на вершині каменя метрів за вісім від поверхні і почала спостерігати риб.
З кожним видихом надо мною піднімався рій повітряних бульбашок, які з легеньким дзвоном летіли нагору. Бульбашки мали форму купола медузи або шапки гриба: округлі зверху і втиснуті всередину — знизу.