Боячись сполохати риб, я намагалась видихати повітря невеликими порціями. Але зграйка камси, яка проходила досить близько, ніяк не реагувала на фонтан повітряних бульбашок. Отже, можна було не турбуватися про це. Єдине, що було не зовсім зручно, це деяка зайва позитивна плавучість; доводилося злегенька притримуватись руками за водорості, щоб не спливати потроху над каменем. Коли б я не відмовилася від свинцевого пояса, в цьому не було б потреби.
Нарешті я дістала можливість дивитися спокійно на моїх підводних приятелів. І не зверху або в кращому разі перебуваючи на одному з ними рівні протягом кількох десятків секунд, а сидячи спокійно в самому їхньому царстві.
Людина, що сидить під водою, очевидно, не викликає і. половини тієї настороженості, яку виявляють великі риби, побачивши людину, що пливе до них.
Кефалі дуже спокійно пройшли мимо, зовсім не помічаючи сторонньої істоти, яка дивилась на них через овальне скло маски. Боязка рулена за кілька кроків від мене гризла мітилястерів. На її товстих губах повисли осколки черепашки, мов лушпиння з насіння. Я благала морських богів послати мені горбиля, зубариків або ската, але замість них з'явився кам'яний окунчик і почав повільно пробиратися в розколину скелі.
Я вирішила пливти далі, але наступної миті в мене відразу вилетіли з голови всі риби Чорного моря і очі полізли на лоб. Я вдихнула, а повітря не було… спробувала висмоктати із загубника хоч маленький ковточок повітря, але на дальші експерименти вже не було часу. Звиваюся вгору і лише напівдорозі згадую, що мені наказували спливати зі швидкістю бульбашок видихуваного повітря. Оскільки видихати не було чого, то довелося просто піднятись наверх.
Я не без радості зміркувала, що коли б не три місяці щоденного тренування у пірнанні, мені довелося б значно важче. Тепер мені зрозуміло, як по-дурному я поводилась, пливучи до берега. Замість того, щоб занурити у воду важкі балони і спокійно пливти, не відчуваючи їхньої ваги, я чомусь старалася максимально виставити їх із води. Звичайно, вони мене трохи затоплювали і позбавляли свободи рухів. Добре, що до берега було недалеко. Ця пригода примусила мене по-справжньому зрозуміти, як важливо мати з собою дихальну трубку. Завдяки їй я могла спокійно дихати навіть у моменти, коли хвилі накривали мене з головою, а балони тиснули на спину.
В одній із книг, яку я читала до від'їзду на море, було сказано, що дихальну трубку можна зарахувати до розряду тих речей, які можуть довго вам не знадобитися, але якщо потреба в ній виникне тоді, коли її у вас не буде, вам вона більше вже ніколи не знадобиться. Похмурий жарт, який, безумовно, відповідає істині. В буряну погоду або на велику відстань пропливти з порожнім чи зіпсованим аквалангом, не маючи дихальної трубки, справа нелегка.
Мої приятелі все ще сиділи навколо розібраних деталей кінокамери. Повідомлення, що акваланг відмовив, не викликало запитань з боку цих заклопотаних людей. Розповідати ж їм, як я ганебно боролась із вагою балонів, повертаючись назад, було нерозумно: вдруге, чого доброго, не дадуть акваланга. Я лише поцікавилась, чи нема змоги полагодити апарат. Віталій дивився на мене з ненавистю і відповідав коротко і сухо. Я розуміла його переживання і не ображалася, хоча була зовсім не винна в тому, що акваланг поламався.
Взагалі настрій у всіх трохи підупав. «Вяземський» запізнювався вже на дві години, і скільки ми не напружували слуху, не чули знайомого рокоту його моторів. Тільки вітер, що все дужчав, і хвилі шуміли біля пустинного берега. Знаючи, що до обіду будемо дома, ми не додумались прихопити з собою хоча б шматок хліба.
Для нас, що вже покуштували несподіваних сюрпризів, які підносить часом море, це було непростимою легковажністю. Дядя Федя і я страждали ще більше, ніж інші, — у нас кінчилися сигарети і остання, по-братньому викурена пополам, лишила після себе тільки купочку попелу. Ми мучились, як мучаться курці у всьому світі, поки мені не спала на думку блискуча ідея пройти вздовж прямовисних скель берега. Перший раз у житті сміття на березі не викликало в мене вибуху обурення проти нечупар, які залишили його. Серед яєчних шкаралуп і пакетів з масними плямами я знайшла роздушену цигарку. Козяча ніжка з клаптика газети повернула нам з дядею Федею на кілька хвилин хороший настрій. Але їсти хотілося все дужче.
Обидва Валі продовжували возитися з аквалангом і прийшли до висновку, що його можна легко полагодити вдома. Я боялась дивитися на похмуру фізіономію Віталія. Щоб трохи розрядити атмосферу, вирішила пожартувати і почала розповідати з усіма подробицями, як пахне смажена гуска, як золотава шкірочка, блискуча від жиру, похрумкує на зубах і т. д. Спершу всі посміювались і додавали пропущені мною деталі, потім замовкли і відійшли далі від мене. Віталій рішуче витяг ножа і поліз по пателли на мокрі скелі. Я з горя вирішила назбирати мідій, розпалити багаття і хоч трохи вгамувати голод.