Велика медуза-коренерот нерухомо висіла в товщі води. Вона була схожа на матовий скляний абажур, з-під якого звисало мереживо щупалець.
Струмінь води від удару ластом стурбував медузу, і вона, повільно пульсуючи, пішла навскіс у темну воду. Трохи далі, де дно вже почало зникати з очей, димилася знайома хмарка мулу. Я пройшла «на бриючому польоті» біля самого дна. Невеликий хвостокол рився в піску. Він злякано змахнув плавцями і щез у каламутній воді. Я ще попірнала, оглядаючи сіре дно, що куріло мулом, як тільки доторкнешся. Можна собі уявити, яка тут буде видимість при сильному хвилюванні!
Микола квапив мене йти далі. Ми піднялися по кам'яних брилах нагору. Сонце стояло вже високо. Стало жарко, наче влітку. Коники з сухим тріском розліталися з-під ніг. З'явилися і старі мої вороги — мухи. Вони не кусалися, а тільки повзали по обличчю, спині, руках, шиї, доводячи до шаленства доторками сотень крихітних лапок.
Намічена нами бухта була останньою із західного боку мису. Всі проміжні бухти вирішили пропустити. У них дуже важко спускатись, а за своїм типом вони мов дві каплі води схожі на ті, в яких ми вже побували.
Спочатку йшли накоченою дорогою, по якій возили камінь. Дорога проходила берегом і зникала за скелями. Ми спустились по схилу, який непомітно спадав до широкої бухти з плоским берегом. На дрібному золотистому піску пляжу стояли окремі скелі. Тут можна було трохи затриматись. Із рюкзака дістали сніданок і флягу з водою. Великий недолік пустинних бухт Казантипу — немає прісної води. На маяк її возять із Мисового. Працюючи під час сінокосу на схилах північної частини мису, місцеві жителі беруть з собою запас води. Дехто вважає за краще шукати в глибоких і затінених розколинах уцілілу від випаровування дощову воду. Але, як сказав мені один рибалка, «після жарких днів у тій воді багато мурашок, і її треба пити через марлю». Кажуть, у дощові роки серед колючих заростей ялівцю і терну, які подекуди порушують одноманітність кам'яного хаосу, можна знайти невеликі джерела. Під час першої поїздки нам пощастило натрапити на місця з свіжою і соковитою травою, яка плямами вирізнялася серед випаленої сонцем бурої рослинності. Мабуть, десь неглибоко була прісна вода.
Оса-поліст.
Подув свіжий морський вітрець, і мухи відчепились од нас. Але тільки-но ми витягли з вузлика їжу, зразу ж появились оси-полісти. Коли їдять недалеко від їх гнізд, вони обов'язково намагаються взяти участь у цьому цікавому занятті. Яскраві і смугасті, мов тигри, оси з тонесенькою талією і пучками довгих оранжевих ніжок, що звисали по боках стрункого тіла, вились над нами і повзали по камінню і піску. Доводилось покірливо зносити їхню присутність, пильно стежачи, щоб ненароком не придушити кого-небудь із непроханих гостей. Їм дали скибочку дині, щоб відвернути увагу від нашої порції, але вони були непідкупні. Один удар розпеченим кинджалом я все-таки дістала, коли схопила шматок хліба, не помітивши на ньому оси. Ми закінчили сніданок раніше, ніж передбачалося.
Дно цієї бухти трохи відрізнялося від попередньої. Воно спадало більш поступово, було покрите дрібним і відносно чистим піском з невеликою кількістю каміння.
На піску де-не-де лежали порожні стулки черепашок молюска-серцевидки. Бичків було багато. Вони лежали на піску, ліниво пересуваючись під захист каміння, як тільки я наближалася. На піску лишився чіткий відбиток тіла камбали. Але самої камбали не було, хоч як я нишпорила навколо.
Сріблястий блиск у зеленій воді — і з'явилися зміїсті тіла сарганів. Вони швидко пливли вздовж берега. Мабуть, саргани полювали на атерину, якої тут було стільки ж, скільки і в першій бухті. Можливо, це була та сама зграя. Ми рухалися в одному напрямку з нею, але йшли берегом, а атерина пливла, тримаючись усіх закрутів берегової лінії. Я поганялася за сарганами з фотоапаратом, але вони були дуже обережні, не те що бички, які спокійно позували перед об'єктивом. Ще глибше, де дно вже було погано видно, метнулося вбік велике темне тіло. Це міг бути скат або великий калкан. Я пірнула слідом, але було пізно, риба вже зникла з очей.
Потроху починав задувати північний вітер. З'явилися хвилі, які зачіпали дно на мілких місцях. Але крупний і чистий пісок швидко осідав на дно, майже не даючи каламуті.
Було вже близько другої години. Сонце палило нещадно. Воно стояло по-осінньому низько навіть зараз, серед дня, але затінку в бухті майже не було. Округлі скелі й камені давали тільки вузьку смужку тіні біля самого їхнього підніжжя. В літню спеку, коли сонце стоїть високо в зеніті, ці тіньові смужки ще менші, і в полудневу задуху в деяких бухтах зовсім нема де сховатись від сонця. В інших бухтах виступи скель створюють достатній захисток у найжаркіші години дня. Це треба обов'язково враховувати, якщо надовго зупиняєшся у бухтах Казантилу.