Завдяки дискусії з Мартіном та розмовам з іншими учасниками заходу я почав замислюватися й порушувати питання, які раніше не спадали мені на думку. Модератор Роб Райх зі Стенфорду сказав мені після заходу: «Перед зустріччю я вважав радикалом Мартіна, але тепер зрозумів, що це ви радикал. За вашими словами, універсальний базовий дохід — не більше ніж “патч” для нинішньої системи, тоді як насправді нам потрібне перезавантаження».
Міркуючи, що нас чекає завтра, ми маємо спиратися на якомога гнучкіше поняття «можливого» й розглядати радикально нові варіанти. Припустімо машини таки переберуть на себе більшість функцій персоналу, і багато людей лишаться без роботи. Які тоді святині можна буде викинути в розбите «вікно Овертона» нашої політики?
Помізкуймо: якщо більшість людей без робóти і так триває якийсь час, очевидно, що податок на доходи фізичних осіб уже не буде основним джерелом прибутку держави. Доведеться шукати інших джерел, то чому б не замислитися про них уже зараз? Що, як скасувати податок на зарплату?
Чи можна замінити податок на доходи фізичних осіб так званими податками Піґу — податками на економічну діяльність, яка призводить до негативних наслідків? Один із них — податок на викиди вуглецю. Можна було б запровадити податок на фінансові транзакції чи перерозподіл корпоративних прибутків, що сприяє фінансовим спекуляціям і перешкоджає інвестиціям у людські ресурси та реальну економіку. Втім проблема з податками Піґу в тому, що суб’єкти економічної діяльності, змушені їх платити, прагнуть обмежити негативні наслідки, за які доводиться платити. Отож, якщо податки Піґу виявляться дієвими, із часом держава отримуватиме їх менше. Та це й непогано, адже виходить, що державі, так само як бізнесу, треба повсякчас підлаштовуватися під обставини.
Хай би на якому рішенні ми зупинилися, час відійти від половинчастих заходів, через які в нас надто великий розрив між тим, що треба робити, і тим, що вважається політично прийнятним. Потрібні сміливі пропозиції — такі, що раніше здавалися немислимими. Адже практично всі тепер буденні для нас зручності колись були немислимими. Століттями люди мріяли літати, а навчилися лише сто років тому. На порозі економіки наступного покоління нам знадобляться сміливі «польоти» й винаходи. Мрії про майбутнє — прерогатива технарів. Та для того, щоб мати «владу народу, з народу і для народу», знадобиться масштабна трансформація для ХХІ століття.
Прочинивши «вікно Овертона» навстіж, ми можемо просуватися до бажаних варіантів майбутнього, де машини не заміняють людей, а допомагають будувати економіку наступного покоління. Ця економіка спонукає вигукувати ХЗ! із подивом, а не з тривогою.
Я не економіст, не політик і не фінансист, який чітко пояснює, чому щось можна змінити, а щось — не можна. Я фахівець із технологій і підприємець. Я звик бути пильним, коли реалії не відповідають бажаному і потрібному розвитку подій, звик ставити запитання, відповіді на які вказують шлях до кращих варіантів майбутнього.
Чому в нас такі низькі податки на капітал, величезні обсяги якого «залежуються» й не працюють на економіку? Чому в нас такий високий податок на доходи фізичних осіб, коли однією з найбільших проблем економіки є брак сукупного споживчого попиту, бо в населення немає грошей?357 Саме про це йдеться в теорії секулярної стагнації, яку нині просувають економісти, зокрема колишній міністр фінансів Ларрі Саммерс. «В економіці сучасного індустріального світу всі проблеми стосуються сфери радше попиту, ніж пропозиції»358, — писав Саммерс.
Чому ми гадаємо, ніби суто фінансові інвестиції є інвестиціями в реальний бізнес? «Лише 15 відсотків коштів доходять із фінансових інститутів до виробничих капіталовкладень, — пояснила Рана Форугар. — Решта крутиться в замкненому фінансовому колі: купівля і продаж наявних активів, як-от нерухомість, акції й цінні папери»359. Система потребує ліквідності, але 85 відсотків — це занадто. У наступному розділі ми переконаємося, що в «грошовій» річці купається незначна частина населення, а течія безжально відносить капітал далеко від реальної економіки.