Я теж не втрачаю оптимізму. У нас сталися масштабні пертурбації, і попереду багато випробувань, але, якщо суспільство прийматиме мудрі рішення, усе вийде. Нинішні болісні відчуття — короткотривалі, проте цілком реальні. Тому й потрібно переписувати правила в економіці та укріплювати систему соціальної безпеки. Так ми полегшимо наш стан під час хвороби. Як свідчить історія, якщо ми переживемо перехідний період без страшних революцій, маємо всі підстави не втрачати надію.
1811 року британські ткачі графства Ноттингемпшир улаштували страйк, озброївшись плакатами із зображенням міфічного героя Неда Лудда (той 30-ма роками раніше нібито розтрощив механічний ткацький верстат). Повстанці нищили швацьку техніку, що могла лишити їх без копійки. Страх ткачів був небезпідставним. На них чекали кілька тяжких і сумних десятиліть. Машини справді замінили людську працю, і суспільство не відразу пристосувалося.
Однак ті ткачі й не уявляли, що їхні нащадки матимуть більше одягу, ніж тогочасні королі й королеви Європи, що звичайні люди їстимуть літні фрукти та овочі серед зими. Вони не уявляли, що ми прокладемо тунелі крізь гори й під водою, літатимемо понад хмарами, за лічені години перетинатимемо континенти, будуватимемо міста в пустелях, споруджуватимемо кілометрові будівлі, висадимося на Місяці, відправлятимемо космічні апарати на орбіти далеких планет і поборемо безліч хвороб. Вони також не уявляли, що їхні діти матимуть удосталь робочих місць, бо виконуватимуть відповідальну роботу, яка уможливить усі ці дива.
Може, й нам уявляються далеко не всі можливості сучасних технологій?
Нік Ганауер якось сказав мені: «Процвітання суспільства слід розуміти як низку рішень у відповідь на проблеми людей. Допоки матимемо проблеми, роботи вистачить».
Гадаєте, всі проблеми вирішено?
Де там! Треба дати раду з масштабною трансформацією енергетичної інфраструктури, необхідною перед лицем зміни клімату; подолати нові інфекційні хвороби й відповідно організувати систему охорони здоров’я; розібратися з демографічним дисбалансом (кількість людей похилого віку зростає, а утримувати їх доведеться нечисленній групі працездатного населення); перебудувати інфраструктуру міст; забезпечити світ чистою водою; годувати, вдягати й розважати дев’ять мільярдів людей. Як зробити з мільйонів переміщених осіб радше мешканців міст майбутнього, ніж біженців, що тісняться у вбогих таборах? Якою буде сучасна освіта? Як налагодити взаємодопомогу між людьми?
З історії ми знаємо ще один приклад того, як машини забрали в людей роботу, і то свіжіший за повстання луддитів. Завдяки зворушливому фільму «Приховані фігури» (Hidden Figures) 2016 року мільйони людей дізналися про афроамериканок-математиків дослідницького центру Langley за часів космічних перегонів 1960-х років. Глядачі побачили, як Дороті Воґан відреагувала на наступ техніки. Той наступ був схожим на зміни, що спричинили бунт луддитів. Воґан була супервайзеркою сегрегованого відділу «комп’ютерів» — усі її підлеглі були афроамериканками і вручну виконували складні математичні обчислення для космічної програми Джона Кеннеді. Згідно з трохи прикрашеною у фільмі історією, космічна агенція, на базі якої пізніше створили NASA, придбала комп’ютер IBM 7090. Машина була такою великою, що довелося пробивати стіну, щоб розмістити її в кабінеті. Дороті Воґан самотужки вивчила мову програмування цього комп’ютера Fortran, та ще й навчила підлеглих. Замість лишитися без роботи жінки дістали робочі місця, яких доти не існувало. Вони відкрили можливість, якої до них ніхто не випробовував405.
Робота завтрашнього дня може геть розходитися з нашими нинішніми уявленнями про роботу. Ви завважили, що Нік сказав вистачить «робо`ти», а не «робочих місць»? Заковика в тому, що «робоче місце» — це штучний концепт, де корпорації чи інші організації, куди люди хочуть влаштуватися, керують роботою і розподіляють обов’язки. Фінансові ринки мали б винагороджувати людей і корпорації за виконання потрібної роботи. Та, як ми вже говорили в Розділі 11, винагорода фінансових ринків суттєво відрізняється від справжніх потреб економіки.
Оце Кейнс і мав на увазі, коли писав про «аномальне безробіття у світі, який захлинається від безмежних хотінь». Корпорації керуються власними інтересами й обмеженнями, тому не хочуть або не можуть пропонувати «робочі місця», попри наявність охочих виконувати «робóту». З огляду на особливості працевлаштування, компанії не поспішають наймати працівників за непевних часів, бо мусять переконатися, що матимуть купівельний попит. Унаслідок тиску фінансових ринків компанії схиляються до короткотривалих переваг скорочення персоналу, адже зростання вартості акцій забезпечує власникам більші прибутки, ніж залучення фахівців, які виконають потрібну роботу. У теорії, «ринок» рано чи пізно все владнає, і корпорації зможуть знову пропонувати робочі місця. Проте слід враховувати небажані явища і побічні ефекти — економісти називають їх «екстерналіями» або «зовнішніми ефектами».