Дейл відстоював інтереси майстрів, які переймалися зловживаннями DRM і запломбованим залізом. Таке залізо не відкриєш без спеціальних інструментів або не поремонтуєш через ліцензійну угоду. У маніфесті йшлося про те, що, коли ми хочемо по-справжньому оволодіти сучасними інструментами, маємо зазирнути всередину, розібратися, як вони працюють, і за потреби щось змінити.
Купуючи нині смартфон, планшет чи комп’ютер, ми отримуємо продукт, розрахований на масового споживача і зручний у використанні, але не маємо змоги полагодити чи вдосконалити його. Для нас — тих, хто починав працювати в комп’ютерній галузі в 1970-х і 1980-х (ба навіть раніше), — усе було інакше. Ми починали з примітиву — із чистого аркуша. Нам треба було навчити свою техніку чогось корисного. Таке навчання називається програмуванням. Тепер серед мільярдів власників смартфонів досить мало тих, хто вміє програмувати, а от раніше комп’ютер був майже ні до чого не придатним, якщо користувач не вмів програмувати його самотужки.
Ми самі навчилися програмувати, поки вирішували проблеми. Не доводилося навмання розробляти штучні програми, щоб повправлятися, бо були справжні проблеми, які треба було вирішувати. Ми з Дейлом писали, тому мусили створювати програми, які допоможуть писати й публікувати книжки, — скрипти для редагування текстів, які забезпечували послідовну термінологію в документації, виправлення поширених граматичних помилок, формування покажчиків, форматування й набір тексту. Ми так добре опанували цю науку, що разом написали книжку «Обробка тексту в Unix» (Unix Text Processing)468. Ми застосували здобуті навички, заснувавши видавництво, яке могло надіслати книжку в друкарню за кілька днів після того, як автор чи редактор завершив над нею роботу. Нам не треба було чекати місяцями, утім таке досі відбувається в багатьох традиційних видавництвах.
Операційна система Unix була витвором переходу від першої комп’ютерної доби пропрієтарного обладнання до архітектури ПК широкого вжитку. Unix була розроблена як переносне програмне забезпечення для різноманітних комп’ютерів із різним «залізом». Коли ми дізнавалися про цікаву нову програму, то не могли просто завантажити її й користуватися, а мусили «портувати» (тобто модифікувати так, щоб вона запустилася на компі, яким ми користувалися). Кожний комп’ютер мав середовище для програмування, тому ми з легкістю додавали власне ПЗ. Коли 1985 року ми почали продавати видані книжки поштою, я не купував бази даних для клієнтських замовлень та обліку — я написав власну.
Коли в нас з’явилася всесвітня павутина, створювати нове стало ще цікавіше. Павутина була розроблена, щоб форматувати сторінки онлайн за допомогою мови тегової розмітки текстів html (Hypertext Markup Language), тому для нас це було те, що треба. Використання html означало, що, побачивши класну фічу на веб-сторінці, можна було відкрити меню, вибрати опцію «Подивитись вихідний код» і дізнатися, як усе влаштовано.
Спочатку веб-технології були дуже простими. Доцільні «хаки» постійно з’являлися, і ми радісно копіювали їх один в одного, усі без розбору. Хтось придумав блискуче рішення проблеми, і воно вмить ставало спільним надбанням для всіх, кому вона дошкуляла.
Заснувавши O’Reilly, ми написали документацію як організація, що наймає працівників. А потім усвідомили, що відкриваються дивовижні можливості: потрапити у хвилю інновацій, висвітлювати щойно винайдені технології, використовувати знання людей, які навчаються в процесі, бо роблять те, чого до них ніхто не робив.
Наслідування — ключ до навчання. На початку видавничої діяльності ми рекламували свої книжки так: мовляв, намагаємося відтворити той досвід, коли зазираєш через плече людині, яка знає більше за тебе, і спостерігаєш за її працею. У цьому була родзинка програм Open Source. 2000 року, коли індустрія програмного забезпечення підлаштовувалася під нову парадигму, Карім Лакгані, що на той час працював у Слоунівській школі менеджменту при MIT, та Роберт Вулф із компанії Boston Consulting Group вивчали мотиви розробників софту Open Source469. Дослідники виявили: окрім можливості підлаштовувати софт до власних потреб, навчання та втіха від інтелектуальних відкриттів слугують важливішими мотиваторами, ніж високі зарплати й кар’єрні успіхи.
На думку Дейла Доґерті, усе це має сенс і тоді, коли з’являються нові пристрої. Дешеві сенсори, 3D-принтери та ціла купа старого «заліза» чекають креативних рішень і повторного використання. До пристроїв потрібен такий самий гнучкий підхід, як і до софту. Скористатися можливостями повторного використання можна лише тоді, коли люди можуть розбирати й збирати пристрої, як заманеться.