У цьому полягав рух «мейкерів». Творити заради втіхи від інтелектуальних відкриттів. Творити заради навчання.
У сучасній системі освіти немає місця для втіхи. Пропонуються шаблонні рішення, треба лише завчати матеріал, позаяк насправді достатньо купи проблем, що вимагають розв’язання. Коли починаєш з того, чого прагнеш досягти, знання перетворюються на інструмент. Шукаєш рішення, знаходиш — і воно твоє.
У книжці «Невігластво» (Ignorance) Стюарт Файрстейн стверджує, що наука — не набір знань, якими володіє людство, а процес пошуку знань, якими воно ще не оволоділо. Двигуном науки є невігластво, а не знання470.
Важливим елементом науки й навчання є гра. В автобіографії фізик Річард Фейнман розповідав, що привело його до прориву, а відтак до Нобелівської премії. Сталося так, що він утратив цікавість до фізики й не міг зосередитися. Наука не приносила задоволення. Тоді Фейнман згадав, що відчував раніше: «Якось у старших класах я помітив, що струмінь води з крана стає вужчим, і мені стало цікаво, що визначає його форму. Виявилося, що це досить легко зробити, — писав він. — Я не мусив цього робити, це не мало значення для майбутнього науки, хтось уже зробив це до мене. Але мені було однаково, я винаходив усякі штуки і грався з ними у своє задоволення»471.
Отож Фейнман вирішив повернутися до гри у фізику й припинити цілеспрямовані дослідження. Десь через тиждень у кафетерії Корнелльського університету, спостерігаючи, як один хлопець підкинув тарілку в повітря, Фейнман помітив, що краї тарілки коливаються повільніше, ніж обертається емблема університету. Знічев’я фізик почав розробляти рівняння швидкості. Мало-помалу він замислився про орбіти електронів, і заходився працювати над теорією, тепер відомою як квантова електродинаміка.
Цей принцип стосується й навчання в компаніях. Пригадую, як про це говорив Девід Маклафлін, директор Google зі зв’язків із девелоперами. Ми разом виступали на консультаційній зустрічі у великій компанії з розробки програмного забезпечення. Компанія хотіла приваблювати на свою платформу більше девелоперів. Девід запитав у них про дещо вкрай важливе: «Хтось із вас грається з платформою у вільний від роботи час?». Учасники відповіли, що ні. Девід пояснив, що, поки вони не дадуть ради з цією проблемою, шукати девелоперів ззовні — марні зусилля.
З огляду на те, як важливо, щоб навчання приносило втіху, Дейл дав журналу Make: такий підзаголовок: «Технології у вільний від роботи час». Це діяльність, за яку ви беретеся, навіть коли ніхто не вимагає. 2006 року наш Make: започаткував ярмарок Maker Faire — масштабний захід із ро`ботами, який нині щороку приваблює сотні тисяч людей. Приходить багато дітей, охочих дізнатися про майбутнє, і батьків, які згадують, що то за диво — навчатися й відкривати щось нове.
В офіційній системі освіти нам бракує гри, розваг і дива, а люди спраглі до цього. Якщо не вдається зацікавити, швидше за все ви на хибному шляху.
Інтернет відкрив нові, чудові способи задовольняти цікавість. У книжці «Сила зачіпки» (The Power of Pull) Джон Гейджел III, Джон Силі Браун і Ленґ Девісон пояснюють, як змінилося навчання у XXI столітті. На початку розповідається про молодих серфінгістів, які стали майже професіоналами завдяки тому, що знімали, передивлялися й аналізували відеозаписи своїх вихилясів на хвилі, а також порівнювали себе з майстрами, що викладають власні відео онлайн. Молоді ентузіасти розміщували відеоролики на ютубі. Їхня майстерність удосконалювалася, спонсори звернули на них увагу і запросили на змагання472.
Так нині люди, особливо молоді, опановують навички: навчаються в процесі, діляться інформацією в соціальних мережах і здобувають знання за запитом. Бріт Морін, засновниця й виконавча директорка сайту про життя-буття міленіалів Brit+Co, зізналася: «У мене таке відчуття, ніби я випала з компашки популярних дівчат у школі». За її словами, маркетологи зосередилися на так званому поколінні Z — мóлоді від 14 до 20 років. Це покоління не пам’ятає часів, коли не було інтернету з безмежними можливостями знайти все, чого забажаєш. Як наголошує Бріт, «69 відсотків молодих людей заходять на ютуб і дізнаються про “все-все-все”. Вони надають перевагу цьому навчальному механізму, який не порівняти з учителями й підручниками»473.
Я теж переконався в цьому завдяки моїй названій дочці. Їй 13 років. Нещодавно ми влаштували вдома ділову вечерю. «Можна я приготую десерт?» — запитала вона. Ми погодилися, але не уявляли, чого очікувати. У результаті, ми частували гостей дивовижною стравою, гідною ресторану преміум-класу: морозивом у тонесеньких шоколадних горнятках, посипаним ягодами.