У другій і третій частині я використаю розглянуті методи, щоб проаналізувати, як технології (сервіси за запитом, мережі, платформи і штучний інтелект) змінюють бізнес, освіту, державне управління, фінансові ринки й економіку. Поговоримо про утвердження всесвітніх цифрових платформ, якими керують алгоритми, і з’ясуємо, як вони трансформують наше суспільство. Я розповім, що можна дізнатися про ці платформи та їхні алгоритми завдяки Uber, Lyft, Airbnb, Amazon, Apple, Google і Facebook. Розберемося з королем алгоритмів, до якого ми настільки звикли, що навіть не завважуємо його дію. Я спробую пролити світло на алгоритми й штучний інтелект, пояснивши, що вони не лише працюють у найсучасніших технологічних платформах, а справляють набагато ширший вплив на бізнес й економіку, хоч люди цього не усвідомлюють. Я наголошуватиму, що більшість алгоритмічних систем, які спрямовують роботу наших компаній і визначають нашу економіку, були розроблені з огляду на машини і нехтують інтересами людей.
У четвертій частині поговоримо про рішення, які має прийняти суспільство. Наразі невідомо, з якими емоціями ми будемо вигукувати ХЗ: із подивом чи з тривогою. Усе в наших руках.
Маємо велику спокусу звинувачувати технології в проблемах, які дошкуляють у періоди економічних трансформацій. Однак люди самі спричинюють проблеми і самі знаходять рішення.
Під час промислової революції з плодів автоматизації спершу користалися власники машин. До робітників переважно ставилися як до гвинтиків механізму, якими можна покористуватися й викинути. Та у вікторіанській Англії навчилися обходитися без дитячої праці, скоротили робочий день, і суспільству стало краще.
Те саме сталося зі Сполученими Штатами у ХХ столітті. Нині американці згадують про те, яка робóта вважалася «хорошою» для середнього класу за післявоєнних часів, і дивуються. Проте зміни трапилися невипадково. Кілька поколінь робітників та активістів боролися за кращі умови праці, а капіталісти, розробники державної політики, політичні лідери й виборці мудрішали. Зрештою, американське суспільство вирішило розподіляти плоди високої продуктивності між ширшими верствами.
Людство вирішило інвестувати в майбутнє. Золота доба післявоєнної високої продуктивності стала можливою завдяки щедрим інвестиціям у будівництво доріг і мостів, налагодження енерго- й водопостачання, каналізаційних систем і комунікацій. Після Другої світової війни величезні ресурси були спрямовані на відбудову знищених війною об’єктів, але й також вкладалися кошти у фундаментальні дослідження. Інвестори звернули погляди на нові галузі: авіакосмічну, хімічну, комп’ютерну й телекомунікаційну. Інвестували в освіту, щоб підготувати дітей до життя у світі, який дістанеться їм у спадок.
Перспективи завжди непевні, і часто трапляється так, що блискуче майбутнє народжується за найпохмуріших часів. Із попелу Другої світової війни ми побудували заможніший світ — тому що прагнули цього й тяжко працювали, а не тому, що такою була наша доля. А от Перша світова війна лише подовжила лихоліття. У чому ж різниця? Після Першої світової переможці покарали переможених, після Другої — інвестували в добробут переможених і допомогли їм знову стати на ноги. Після Першої світової у Сполучених Штатах ветерани повернулися додому й стали жебраками, після Другої — їх відправили вчитися в коледжі. Технології, розроблені в часи війни, зокрема цифрові обчислення, стали доступні широкому загалу й перетворилися на фундамент майбутнього. Заможні люди платили податки, щоб фінансувати суспільне благо.
Однак у 1980-х роках у Сполучених Штатах поширилася ідея про «корисну жадобу», і ми махнули рукою на процвітання суспільства. Ми погодилися: що добре для фінансових ринків, добре для всіх. Ми побудували економіку так, щоб ціни на акції сягали захмарних висот. Ми переконували себе, що «ринок» акцій, облігацій і деривативів — те саме, що ринок Адама Сміта з реальними товарами й послугами, якими послуговуються звичайні люди. Ми спустошили реальну економіку, лишивши людей без робóти і відправивши їхні заробітки на служіння корпоративним прибуткам, з яких користається дедалі вужча верства суспільства.
Ми прийняли хибне рішення 40 років тому, та не мусимо триматися його. Те, що по всьому світі мільярди мешканців країн, які розвиваються, вилазять зі злиднів, тоді як прибутки пересічних громадян більшості розвинених країн зменшуються, має підказати нам: на якомусь етапі ми не туди звернули.