— Прикольне місце, — розглядаю я старовинну гравюру в нас за спинами. На ній дві постаті у саванах на тлі королівського замку. В одної на грудях табличка «Black death», у другої в руках чорний прапор. Гравюрі понад триста п’ятдесят років (якщо вірити даті «1645 рік»).
Час від часу я нахиляюся до свого наплічничка, потайки сьорбаючи «Українську з перцем».
— Ти й тоді пив горілку з пивом, коли хотів утопитися, — завбачливо попереджає Катерина, коли я рушаю до стійки за другою склянкою пива. — Може, це для тебе небезпечно?
— Я запиваю пивом горілку тільки тоді, коли мені страшно погано, або коли вкрай добре. Зараз якраз другий варіант, — усміхаюся я їй.
За барною стійкою, розливаючи напої, крутився молодий, високий на зріст блондин, удягнений у темний, широкий светр-реглан, як ті, що полюбляє носити відомий маг Девід Коперфільд. У парі з ним працював поважного віку пан у червоній ковбойській сорочці, чоло якого з лівого боку спотворював глибокий шрам. Напевне, колись він теж був блондином, але зараз рідке сиве волосся його було зачесане назад, а підборіддя і щоки оповивала охайна сива борідка. «Елегантний старечий тип, — подумав я про нього, — я б теж хотів так виглядати у свої сімдесят п’ять».
— Ван мо бір, пліз, — звернувся саме до нього.
— Велике, середнє, маленьке? — перепитав у мене чистою українською, злегка примруживши свої білені поросячі вії.
— Дідько, звідки ви знаєте українську? — сторопів я.
— О! — зареготав, демонструючи пащеку, повну крупних штучних зубів, — саме «дідько»! Довго не міг згадати, як українською кличуть чорта. Бачу і чую, що ви з України, і саме українські українці, а не москалі, кацапи чи малороси, яких я (перехилився через стійку), чесно кажучи, сильно недолюблюю. Звідки будете?
— З Києва приїхали на фестиваль...
— То ви, либонь, з трупи «Золоті ворота»? Про вас уже пишуть у газетах. Привезли «Злочин і кару» Достоєвського в новій інтерпретації. Дозвольте відрекомендуватися: сер Джонатан Мак-Лох, уродженець Мукачева, де в свій час мій батько служив юристом. Угорець за національністю. Але Мак-Лох — звичайне псевдо, насправді моє прізвище Мануш-Лоло. Іштван Мануш-Лоло, — протягнув мені руку.
— Дуже приємно, Орест Каштанський.
— О, то це ви граєте Раскольнікова? Купуючи квитки на виставу, я отримав програмку, де був ваш портрет і прізвище...
— Саме так.
— Тоді дозвольте вас пригостити... Віскі, джин, горілка за рахунок закладу. Хей, Доріан, — звернувся він до блондина у реглані, — пригости гостя нашим найкращим віскі. Перепрошую, — це вже до мене, — чи це не ваш родич Олександр Капітанський, герой Другої світової війни, командир двадцять шостого артилерійського полку, що у складі 3-го Українського фронту звільняв Відень від фашистів?
«Ні хєра собі», — я аж присвиснув.
— Так, це мій дід!
— Оце так зустріч! Просто очам не вірю... — старий чкурнув кудись убік, і, зірвавши зі стіни рамочку зі старим вицвілим фото, ткнув у нього пальцем. — Ось це я, а ось це ваш дід. Історична зустріч на Ельбі. Травень 1945 року. Він ще живий?
— Помер вісім років тому.
— Ай-яй-яй, який жаль... Ми після війни ще деякий час переписувалися, але в розпал «холодної війни», році десь у п’ятдесят шостому, ну так під час повстання у Будапешті, втратили зв’язок. Гадаю, що КДБ зіграло в тому неабияку роль. У дев’яносто другому, після розпаду СРСР, я навідувався в Мукачеве і Київ, намагався його відшукати, але ви кажете, помер.
— Так, у вісімдесят восьмому.
— Скільки років мав?
— Сімдесят три.
— Ай-яй-яй, як мені зараз.
Я узяв до рук рамку. На оригінальному фото часів Другої світової війни стояли два солдати в радянських та американських одностроях і тисли один одному руки. То були мій дід, тоді вже підполковник, і американський сержант, у якому важко було впізнати нинішнього Мак-Лоха. Подібну фотографію я бачив у дідовому архіві. На ній теж було відірвано правий окраєць. Фантастика!
— Мені тут рівно двадцять два. А через тиждень після цього фото недобиті німці під Зальцбургом влучили в наш танк, де я отримав оце, — старий указав на глибокий шрам, що спотворював ліву частину його чола. — Ось і ваш віскі.
Доріан поставив переді мною пляшку і склянку з маслянистою рідиною, в якій скоріше вгадувалася рослинна олія, ніж благородний напій.
«Mortloch 50 Years Old Speyside Single Malt», — прочитав на етикетці.
— Ну, за фантастичну зустріч, за знайомство, — підняв сер Мак-Лох склянку зі звичайною водицею.
— А ви той во, не вип’єте зі мною?
— Ось уже років десять не п’ю. Гіпертонія, діабет, печінка... Тому тільки водичка. Ну, як кажуть в Україні, будьмо!
— Гей!
На цей вигук пацани в майках «Eton high school» здивовано-радісно повернули до мене свої лискучі вузенькі писки.
— Будьмо, будьмо, будьмо!
— Гей, гей, гей! — вигукнув я, і під оплески всіх присутніх залпом засадив порцію віскі, запивши її завбачливо запропонованим Доріаном «Гінессом».
— Ці слов’яни ніколи не зміняться, — засміявся сер Джон, — будь-який напій, міцніший за сорок градусів, вони вливають у себе залпом, замість того, аби відчути його смак, зрілість, увесь неповторний букет. Давайте повторимо спробу і я навчу вас пити справжній шотландський односолодовий скотч.
Він знову підлив мені у склянку. На горлечко пляшки було вдягнено спеціальний дозатор, який відмірював рівно тридцять грам, як тут усюди заведено.
— Спершу круговими рухами збовтуєте віскі у склянці, аби воно розкрило свій букет, і не дай вам боже всипати туди лід чи розбавити його якоюсь гидотою на кшталт содової, не кажучи вже про кока-колу. До чорта ці вульгаризми, винайдені в США, де віскі і не віскі зовсім, а лише бурбон. Потім ви занурюєте носа у склянку. Не бійтеся, занурюйте глибше, глибше втягуйте ніздрями. Відчуваєте цей густий терпкий присмак з нотками ялівцю? Це коштовний запах самої історії. Коли цей віскі наливали в бочки, мені виповнилося п’ятнадцять. Ті, хто його варив, уже давно в землі лежать, а ми тут з вами насолоджуємося плодами їхньої праці. До речі, слова «солод» і «насолода» в українській мові мають однакове коріння. Чи не диво, га? А тепер робіть малесенький ковточок і потримайте напій у роті, перекочуйте його язиком. Тепер повільно ковтайте, відчуваєте цю неповторну м’якість? Видихніть, проженіть пари носоглоткою, почмокайте язиком, не соромтеся насолодитися післясмаком. А тепер можна маленький ковточок «Гінесса» і через деякий час повторіть процедуру. Ну, як відчуття?
— Фантастичні, уа-а-а-а, — трохи відригнув я м’якою піною, відчувши, як у мене зносить башку, бо штиркнуло ще після першої порції, але я не подавав вигляду і вже був потягнувся за дармовим арахісом, що стояв неподалік.
— Ви що! — зарепетував Мак-Лох, відставляючи від мене тарелю подалі. — Цими дешевими горіхами ви зіпсуєте увесь післясмак. Але я бачу, що ваша дівчина сумує... Чому б вам не запросити її у нашу компанію?
Йоханий бабай, за цими імпровізованими дегустаціями я зовсім забув про Катерину.
— Не повіриш, я тільки-но зустрів чоловіка, який воював з моїм дідом, зуб даю! — повернувся до столу на ватяних ногах.
— Як ти почуваєшся?
— Нор-р-р-рмально, — збрехав я, відчуваючи, як усе довкруж хитнулося і пішло обертом, а до горла підступив підступний «Гінесс» (солод-насолода, підступний-підступив).
— Може, краще підемо додому?
— Кращ-е-е-е-е підемо додому, — погодився без пручань, — тільки я зара-с-с-с-с, піду попрощаюся.
Діставшися стійки, я рвучко ухопився за склянку з недопитим елем, й, аби притлумити нудоту, вижлуктав її до дна.
— Сер Джонатан, у-а-а-а (відригнув), нам уже час іти, зранку, знаєте, репетиція... те да се... Вона не моя дівчина, — хитнув я головою убік Катерини, — ми просто колеги, так... якось усе цеє, коротше... класно так... я вас цеє на виставу... ми там зустрінемось... і все таке... у мене повно горілки, я вас пригощу. «Динамо Київ» класна команда, Шевченко рулить. Як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого на Вкраїні милій... Шевченко то футболіст, ну ви понялі, каламбур. Карочє, «Глазго Рейджерз», «Дартс Единбург» еврібаді... ваффен брудершафт... усе нормально... у-а-а-а, можна все-таки горішків візьму, у-а-а-а-а...